Дядько в мене дуже добрий: щодня приносить мені як не морозиво чи плитку шоколаду, то солодкий сирок із родзинками. Таку кругленьку сиркову кульку, зусебіч облиту шоколадом. Сам сирок — на довгій паличці, а зверху обгорнутий яскравою червоною позліткою. А який смачню-ю-щий! Тітчина подружка, довга-предовга й худа-худюща — через що я зву її цьоцею Жирафою, хоч мені й забороняють так їй прозиватися, — коли я їм отой смаколик, лише облизується й навіщось розповідає про свою начальницю. Каже, що сама не знає, від чого та пані начальниця так розповніла: від рочків чи від сирочків?
— Звісно, від рочків! — регочу я. — Від сирочків ніхто не поправляється. Он я вже їх скільки з’їла, а все одно у всі свої платтячка і штанці й досі влажу!
Цьоця з дядьком не втомлюються скрушно зітхати й повторювати, що їхня подруга — і багата, й красива, і шляхетного роду, та жоден кавалер біля неї надовго не затримується. Свою самотність у вихідні цьоця Жирафа компенсує мало не цілоденним гостюванням у моєї тітки, коли дядько сидить над своїми паперами, вхопивши голову в обидві руки: тяжко захищати клієнтів, яким запахло криміналом! Я вже не раз ті папери нюхала, але нічим особливим від них не чути. Папери як папери! Запитую дядька, як пахне криміналом, а він каже, що дуже погано пахне, — навіть не пахне, а тхне! — краще цього й ворогам не знати. Цьоці Дозя й Жирафа тим часом грають у карти й шахи, роблять одна одній модні зачіски. А ще розповідають смішні історії. Деколи — польською мовою, і я мало що з почутого розумію, зате завжди запам'ятовую все дослівно з першого разу. Ось і сьогодні цьоця Жирафа веде мову про якогось пана, що прийшов сповідатися до ксьондза. Я знаю, що мене, як тільки трохи підросту, теж поведуть до сповіді, бо я дуже грішна: розбила кришталеву вазу, розлила цілу пляшку дорогого вина на килим — і тепер ту пляму нічим не можна відчистити, одягла цьоцин мережаний ліфчик на голову і з балкона в такому вигляді показувалася перехожим, обстригла ножицями пишноволосу ляльку Тамару й уже нею бавитися не хочу — канючу, щоб мені купили іншу.
Так ось, пан на сповіді каже ксьондзові:
— О муй ксєнже! Я мам ґжех!
— Які ґжех?
— Пан цаловал паню!
— Пан цаловал паню в уста? О, то єст вєлька розпуста!
— Нє! Пан цаловал паню ніжей!
— Пан цаловал паню в перси? О, то вєлька бєда бенджє!
— Нє, пан цаловал єще ніжей!
— Чи пан мондри, чи пан ґлупі? Пан цаловал паню в дупу?
— Нє, пан цаловал з друґєй строни!
— Пан цаловал з друґєй строни?! Вшисткє ґжехі одпущоне!
І обидві цьоці голосно регочуть. А відтак гостя згадує ще одну веселу оповідку — про якусь паню, котра запрошує колєжанку піти до лісу: «Ходімо по гриби: може, знайдемо якогось…бака!». Останнє слово мені зовсім не знайоме. Знаю подібне — «рибак», бо дядько зі своїми друзями — суддями й прокурорами інколи вибирається ловити рибу на стави, але ні мене, ні цьоцю Дозю з собою брати не хоче. Тільки от чому в цьому, уперше мною почутому слові на самому початку замість «ри» цьоця Жирафа говорить «ї», та й що, зрештою, воно означає? Напевно, це такий гриб, бо ж збираються в ліс по гриби.
Коли приходить на обід дядько Данило і за те, що кумедно пародіюю його рухи й жести, каже: «Цó пан рóбі, мáлпа сóбі!» — завзято перечуся з ним, що я не «навпа», бо в мене нема хвоста. А тоді ховаю дядькову краватку в салатовий порцеляновий кавничок на кухні. Цьоця Дозя завжди підсмажує кавові зерна на пательні, тоді меле їх у млинку, заварює коричневий пахучий порошок у металевій турці з довгою ручкою, а далі переливає киплячу каву в порцеляновий кавник — і вже з нього за столом розливає в такі ж самі малесенькі й гарнесенькі, зверху салатові, горнятка. На блідо-зеленому тлі кавничка, горняток і тарілочок в’ються гілочки якогось дуже гарного рожевого цвіту, а всередині весь посуд — чорний, тільки по самих краєчках — тоненькі золоті пружечки. Я дуже люблю розглядати цей сервіз, але цьоця Дозя щоразу при цьому аж тремтить: боїться, що я випущу з рук якусь порцелянову штукенцію — і цей раритетний кавовий набір також стане розпарований, як уже два чи й три попередні, котрим я скрутила роги. Коли ж дядько Данило ніяк не може знайти свою краватку, а вже запізнюється на судовий процес, то починає просити мене під миленний бік негайно віддати йому вкрай необхідну річ, бо інакше я буду «мати ґжех» — і ксьондз призначить мені важку покуту. Почувши знайоме слово, я вибираюся з ногами на ліжко, скачу по ньому, аж стогнуть пружини, й виспівую: «Я цалóвал з дрýґі стрóни — вшисткі ґжéхи отпущóни!». Цьоця Дозя хихоче. Вона й не здогадується, що сьогодні ще чекає на неї саму!.. Врешті дядько, махнувши на все рукою й сподіваючись, що коли не буде більше наполягати, то я сама поверну краватку, каже цьоці Дозі, аби подавала каву.