— Десять дівочок? Мамцю рідна! А то що має бути за вистава?
— Партійна забава. Просто я трохи влип і мушу викручуватися.
— Ну, якщо в цьому зацікавлені ви… Дівочки мають кудись їхати?
— Так. Але то має бути вишукана публіка.
— І кілько дають?
— Три тисячі, але п’ятсот забере той, хто мені це запропонував.
— Пхе! І то мають бути гроші! Як я ще візьму п’ятсот, то що сі зостане? А вам також щось має перепасти, нє?
— Ні, мене тут гроші не цікавлять. Я ж кажу, що мушу викручуватися. А крім того просто хотіло б ся потрапити на таку забаву. Знаєте, для повного щастя бракує ще й такої пригоди.
— Та вже знаю, знаю, як ви любите запхати носа всюди, де можна і не можна. Але пильнуйтеся, аби не попасти в яку халепу. Тоті, — показала пальцем на стелю, — не люблять, коли їх дурять. Як розкусять, хто ви насправді, розчавлять, оком не зморгнувши. Я вже знаю…
Раптом замовкла, наче вчасно схаменувшись, і, докуривши цигарку, сказала:
— Файно є. Будуть вам дівочки!
У суботу вранці до будинку пані Аліни підкотив блискучий «Ікарус» із заштореними вікнами. З автобуса вийшов елегантний молодик у напрасованому костюмі, краватці і темних окулярах. На блискучих мештах грало сонце. Гадаю, читачі вже здогадалися, що то був я.
Я кинув Миколі, який вийшов услід за мною:
— Зачекай тут, покури, господиня не любить несподіваних гостей.
Микола так само вбраний був у костюм і нічим уже не нагадував мєнта. Але добре видно було, що костюм щойно куплений, бо Микола час від часу випростовував руки, поправляючи манжети, і нервово пересмикував плечима.
Я зайшов до хати і з задоволенням переконався, що всі панночки були напоготові. Очі просто розбігалися, метаючись від одних ніг до інших, ковзаючи по звабливих личках і пірнаючи за декольте.
— Пане Юрцю, — провуркотіла пані Аліна, — перед вами цвіт моєї школи. Я поручаю вам найбільший мій скарб. Відповідаєте головою.
Скарб ошелешував вродою. Здавалося, що я потрапив на міжнародний конкурс краси. Десять пар чарівних очей прикипіло до мене, і я почувався так, наче потрапив під світло десяти яскравих прожекторів. Вони пропікали мене наскрізь, вони вивертали мене зсередини, мов рукавичку, і, здавалося, що тіло моє — акваріум.
Голос пані Аліни видобув мене на поверхню:
— Кавусі?
Я кивнув. До покою увійшов молодий хлопець із тацею. Щось у його манері рухатися видалося мені дивним, але за мить я вже про нього забув. А ще за кілька хвилин я виплив у супроводі запаморочливих одалісок, зодягнутих не крикливо і зі смаком, на вулицю. Микола галантно допоміг кожній з них увійти до автобусу і оголосив:
— Увага! Штори не відхиляти, у вікна не визирати. Такий нюанс.
Дівчата незадоволено загомоніли: як же так, їхати в напівтемряві?
Тоді Микола увімкнув світло й магнітофон. Дівчата заспокоїлися.
Мені ж, однак, страшенно кортіло глипнути, куди ми їдемо. Та, як на біду, одна половина вітрового скла була затулена темною кабіною водія, а друга — шторою, що тяглася від задньої стінки кабіни до поручнів біля дверей. На бічних вікнах висіли важкі штори, між якими не було щілин, здавалося, що їдеш у катафалку. Микола сидів ззаду і стежив за порядком. Подорож тривала хвилин сорок, і я запідозрив, що привезли нас на партійну вілію в Янів. Про це місце відпочинку керівної еліти мені вже доводилось чути легенди.
Врешті автобус зупинився, усі насторожилися і прислухалися до скреготу заліза. Це відчинялася брама. «Ікарус» вповз на подвір’я і позаду нього знову пролунав скрегіт.
— Приїхали! — оголосив Микола.
Сонце в першу мить засліпило мене. Коли очі звикли, я побачив велетенське обійстя, оточене високим металевим парканом. Довкола зеленів густий ліс. Тепер я був майже певен, що ми в Янові. Обійстя розкинулося в парку із розлогими кущами троянд і свічками туй, із зеленими пишними галявинами і альтанками, тенісним кортом і басейном. У глибині біліла двоповерхова будівля з чотирма вежками і двома пузатими колонами перед входом. До кам’яниці вела доріжка з бетонних плит, обабіч волохатилися кущі букшпану, а за кущами розквітали і бриніли бджолами та метеликами клумби. Все це було дбайливо підстрижене, підскубане і випрасуване, як на покійникові.
— Хтів би так жити? — підморгнув мені Микола. — Скажи — краса?
Я щось промимрив невиразне. Розуміння краси в нас було вочевидь різне.
— У вас є ще дві години часу, — гукнув він дівчатам. — Можете гуляти, грати в теніс чи купатися у басейні, мені все одно. Але за дві години мусите зібратися коло брами… А ти йди зі мною, — кинув мені й рушив у напрямку будівлі.