Вони й далі мешкали разом, і Шафа навіть виявляв ознаки ніжності, але тепер уже Леська заробляла гроші і була годувальницею «сім’ї». Шафа сам вибирав клієнта, домовлявся з ним, здавав йому на руки Леську мало не під розписку і приймав назад. Відводив на роботу і приводив з роботи. Гроші ділили порівну. Чим не ідилія?
І була б ця ідилія безконечна, якби Шафу одного разу не «поставили на перо» — себто пригрозили ножем. Річ у тім, що Шафа мав один недолік: грав у преферанс на гроші. Раз виграє, раз програє — різне бувало. Це коли грав зі своїми. Але якось програв невідомим особам чотири тисячі. Думав — поставить ресторан та й обійдеться. Аж ні. Ті особи увімкнули «лічильник», щодня росли проценти, а хитрі хлопці спокійно чекали, поки Шафа метався, як загнаний лев. Леська навіть спробувала спокусити тих осіб, але з цього нічого не вийшло. «Чотири тисячі або перо в печінку», — відказали вони.
Одного вечора Шафа повернувся побитий. Леська змивала кров, мастила йодом і кремами, а Шафа гірко плакав:
— І де мені взяти такі гроші? Що вони думають? Вони думають, що Шафа мільйонер? А Шафа бідний єврей. У Шафи часом нема навіть трьох копійок на трамвай.
Його велике волохате тіло здригалося від плачу. Леська плакала теж. Шафа був добрий і ставився до неї, як брат.
А наступного разу Шафа кудись щез і не повернувся додому. Такого з ним не бувало, Леська обдзвонила всіх знайомих, потім почала видзвонювати по лікарнях, але все даремно. І тільки вранці голосний стукіт у двері сповістив, що сталося щось злого. Стукала сусідка. Вона щойно опустилася у підвал, а там… там…
Леська щодуху помчала вниз. У підвалі, загородивши вузький прохід, лежав мертвий Шафа. Потовчений і в крові. У скривавленім роті було повно скла.
Вернулася назад зателефонувати його родичам, поки сусіди викликають міліцію, і що ж вона побачила? Та сама сусідка, яка знайшла тіло, хазяйнувала тепер у квартирі. На підлозі валявся одяг, висунуті шухляди, постіль… Леська кинулась на сусідку і шарпнула її за волосся. Та зашипіла:
— Дурна! Зараз приїде міліція! Все пропаде! А тут гроші! Великі гроші!
— Які гроші? Шафа не мав на трамвай! Його вбили за гроші!
— Дурна! Шафа — буржуй!
Леська остовпіла. Сусідка, користуючись цим, поновила розкопки і таки знайшла, що шукала. У корзині з брудним шматтям було подвійне дно. А там — пакунок. Рахувати не було коли. Сусідка на око розділила гроші на дві половини, тицьнула одну дівчині, а з другою щезла. За хвилину вона повернулася і помогла прибирати.
— Це ще не все. Має бути й золото.
— Але як же так? Як же так? — хлипала Леська. — Винен був чотири тисячі… Міг же віддати…
— Ти Шафи не знаєш. Він так любив гроші! Жив для них. Не раз прийде до мене: «Тьотю Сімо, у вас не буде двох копійок? Мені треба з міста потелефонувати…» Ніколи не повертав… Душевний був чоловік… Тільки де ж він золото приховав? Усе ж пропаде…
— Боже, що ж мені робити?
— Я б на твоєму місці, голубко, тікала світ за очі. Замотає тебе міліція, закрутить… Біда буде.
Леська, недовго думаючи, спакувала валізочку і, благословляючи розважливість та непоквапливість нашої міліції, випурхнула з будинку.
За кілька днів разом зі своєю подругою Маріанною покинула й Одесу. Мала з собою шість тисяч — спадок по Шафі.
Я — СУТЕНЕР
Досхочу потеліпавши язиками, дівчата повідомили, що їм пора б уже вийти кудись на люди, скажімо, до ресторану.
— Який тут у вас у Львові ресторанчик з інтуристами?
Я подумав, що в «Інтурист» (теперішній «Жорж») ми можемо й не потрапити, і запропонував «Львів». Дівчата запросили мене з собою, аби я міг наочно побачити, як виглядає їхня «праця».
Я охоче погодився на пропозицію. На ту пору я жадібно вивчав життя. Дівчата пильним оком оглянули мій невибагливий гардероб і зупинили свій вибір на джинсах і светрові. З мештами в мене було невесело. Фірмою не пахло. Витвір рідного «Прогресу» міг відлякати клієнта.