Минуло, може, зо два місяці. І довелося мені потрапити на весілля до однієї подруги. Справляла вона в ресторані «Львів». У розпалі забави я помітив компанію, що розсілася за столиком у тихому куточку. То були мої знайомі — Микола, лейтенант Едик, Франьо, Шиньйон, Додик і ще кілька дамочок, серед яких я впізнав і Додикову Віру, і ту, що ми викрадали. Вони пили шампанське і жваво гомоніли, час від часу відкидаючись на спинки крісел у веселому реготі.
— Скоро ж ви порозумілися, — сказав я, підійшовши до їхнього столу.
— Не по-о-няв! — прискалив руде око Шиньйон.
— А тут і розуміти нічого. Як здоров’ячко, Микольцю?
— Хто це такий? — спитав курдупель у Миколи, — Ти його знаєш?
Микола знизав плечима.
— Вперше бачу.
— Хіба мало тут чудиків? — засміявся Едик.
— Ти давай, друг, хиляй звідси, — порадив Франьо. Випив? Ну й хиляй!
— Та ви справді артисти! — вигукнув я. — Вам треба обов'язково у театр. Там вас давно чекають!
— Зараз я поговорю з ним! — грізно проказав Додик і встав було з-за столу, але Віра схопила його за рукав:
— Не вмішуйся! Бачиш — п’яний!
— Треба покликати міліцію, — обурився Шиньйон. — Що за чорт — не дадуть культурно відпочити! Офіціант! Офіціант!
Я розвернувся і поплентався до свого столу.
Дивовижний світ, у якому я ще недавно перебував, нарешті для мене замкнувся.
Львів 1978 р.