Выбрать главу

І ось одного сонячного липневого дня я відчув, що з мене уже всього цього досить і пора братися за розум. Пора влаштуватися де-небудь художником-оформлювачем і продукувати транспаранти, стенди, стінні газети та іншу байду, як це робив Грицько Чубай. Заробіток непоганий і, головне, не відбирає багато часу. Коли мені спала на думку ця мудра ідея, я раптом згадав, що й досі не замельдувався у військкоматі й не маю пашпорта, а без пашпорта я ніхто. «Без бумажкі ти букашка, а с бумажкой чєлавєк», — вістила совєтська приказка. Я поліз до комірки, витягнув на світ божий військову форму разом з шинелею, розгорнув — і вжахнувся. Їх поточила міль! Мундир до всього ще й вкрився якоюсь липкою цвіллю, бо в комірці було вогко. Шинель постраждала менше, але вона вся сипалася і біліла личинками молі. Я заходився її чистити і за годину таки привів до ладу, але з мундиром був гиблий варіант. У такому мундирі я ніяк не міг заявитися у військкоматі. В такому мундирі я міг хіба порпатися в смітниках у пошуках порожніх пляшок. Але якщо вбрати поверх військової форми шинель, то буде все в порядку. Я так і зробив, але прихопив ще з собою течку зі штанами і сорочкою, аби перебратися після відвідин військкомату.

І от уявіть собі картину. Літо. Сонце. Дівчата в міні-спідничках, хлопи в сорочках з короткими рукавами. А тут суне якийсь вар’ят у важкій довгій до п’ят шинелі, застібнутій на всі ґудзики. Добре хоч військову шапку-вушанку він не натягнув на голову, а сховав у ту ж таки течку. Цей вар’ят, спливаючи сьомим потом, сідає до трамвая «чвірки», висідає біля Оперного і далі чимчикує у напрямку Краківського базару. Але тут уже в центрі він таки натягає на себе шапку-страшилку, бо якщо він буде вбраний не по формі, без «головного убору», його вмить замете військовий патруль. Люди озираються. Вар’ят виглядає дико. За півроку в нього відросли патли, і він уже нічим не нагадує солдата славної Червоної армії. Він хутше нагадує бійця із армії Нестора Махна. Понадто, що на ногах у нього не солдатські черевики чи чоботи, а… сандалі. Черевики він встиг уже подарувати свому татові.

На превелике моє щастя, я не зустрів дорогою нікого знайомого. Моя поява у військкоматі викликала чималий ажіотаж, секретарки не могли надивуватися:

— Ти шо, на північному полюсі служив? А під шапкою снігу нема?

Комендант ошелешено гортав мій військовий квиток і не міг зрозуміти, чому я так довго — цілих півроку — не міг до нього дійти. Я щось белькотав, впріваючи під шинелею, яка мене гріла в найлютіші морози, і не смів розстібнути жодного ґудзика, аби не зганьбитися до решти своїм мундиром. Посопівши, комендант поставив у квитку печатку, видав мені пашпорт, і я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пірнувши у першу-ліпшу браму, я скинув шинелю і шапку та повісив на поруччя сходів — комусь знадобиться. Потім вийняв із течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену міллю, запхав у течку й лишив її там-таки у брамі. За хвилю я уже чимчикував центром міста, нічим абсолютно не відрізняючись від оточуючого середовища. Ви собі не уявляєте, яка це полегкість — отак взяти й розчинитися в натовпі, ти йдеш і нікому нема до тебе діла, ти стаєш людиною-невидимкою.

Але, не маючи жодних справ у місті, я вирішив вернутися до хати. І от на зупинці «четвірки» сталася пригода, яка стала початком цілої смуги життєвих катавасій.

— Пробачте, ви не скажете, де тут можна пообідати?

Я вмить виринув із глибини своїх дум — переді мною розквітли дві фантастичні кралі, їхня врода належала до того типу, за яким завше всі озираються, милуються і палко прагнуть здобути, але одружуватися остерігаються.

Не знаю, який мене чорт підкусив бовкнути таке, чого не дозволила б собі жодна нормальна людина. Але спробуйте бути нормальним, коли біля вас такі запашні істоти — «шанель» число три било в ніс із відстані метра. Запитання звучало російською мовою, але я, вважаючи, що переді мною мої землячки, відповів українською:

— У мене, — ще й вишкірив зуби, як це люблять робити американські актори у тих фільмах, які ми купуємо.

Панночки хихикнули:

— У вас? Ви що — офіціант?

— Ні, я поет. Але живу поруч і можу вас нагодувати кишкою.

— Кішкою? — перепитали вони і перезирнулися.

І тоді я зрозумів, що це не галичанки, бо справжню галичанку збуди о третій годині ночі і спитай про кишку, то вона тобі вмить протарабанить усі вісім способів її приготування.