уха рыбная
Вторые блюда:
щука фаршированная
заяц в сметане с яблоками
мозги в соусе
перепелки фаршированные
жаркое из оленя
утки дикие копченые
антрекот
ростбиф
зразы
Коктейли:
«Охотничий», «Ереван», «Игристый», «Абрау-каберне»
Вина:
«Кахетинское белое», «Цоликаури», «Черный доктор», «Нежность», «Киндзмараули», «Хванчкара», «Чхавери», «Токай», «Шампанское», «Малага», «Мартини», «Чинзано», «Бадель-вермут»
Крепкие напитки:
коньяки, водка, ром, джин, виски, текила, пиво чешское
Десерт:
Торт апельсиновый, торт ореховый, торт-бизе, сырник лимонный
Пирог яблочный, пирог вишневый, пирог абрикосовый
Кофе, чай
Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я це меню поцупив собі на згадку. А зараз мовчки пускав слину і думав, чи не скидатимуся скоро на того буріданового віслюка, який розгубився перед двома копицями сіна, не знаючи, з котрої почати, та так і зостався голодним. Мене чекатимуть десятки копиць із панського столу.
— Фіу-фіть! — почулося за спиною.
Я озирнувся — це одна з дівчат зачудувалася, як і я, «торжественным обедом». То була висока струнка панна з довгим попелястим волоссям. Сказати, що вона була вродлива, це не сказати нічого. Вона була така гарна, що я проковтнув разом зі слиною увесь словниковий запас. Таких на вулиці не побачиш. Її великі карі очі всміхалися до мене, а в їхніх глибинах грали бісики. Як я не помітив її раніше?
— Як ти сюди потрапила? — врешті видушив я з себе.
— А ти? — відказала вона, сміючись.
— Я маю спостерігати за ними. Щоб усе було в порядку.
— А-а… А я просто гуляю. Дивлюся — двері, от і зайшла.
— І багато вас тут таких гуляючих?
— Я одна. Всі решта на подвір’ї.
— Сюди не можна стороннім. Ходімо.
Я вивів її в хол, підвів до глобуса і запропонував випити.
— А там є кампарі? — поцікавилася вона.
— Хіба би не було.
Але було там і кампарі. Я наповнив її келих, а собі налив токаю, ми сіли в крісла за густелезним вазоном так, аби нас не було видно.
— Шкода, що я не прихопив якоїсь торбинки, — зітхнув я. — Можна було б одну-дві плящинки зациганити.
— Зате я прихопила, — проказала вона таким тоном, наче займалася цією невинною справою усе своє свідоме життя. — Ти зараз подумаєш: от вона яка передбачлива, напевно вже руку набила. Правда?
— Я відразу здогадався, що ти у нас із досвідом.
— А сюди без досвіду не потрапляють. Як тільки ти примудрився, я не знаю.
— А чому ти думаєш, що я не маю досвіду?
— Бо я тебе знаю. Ти ж бував у пані Аліни раніше. Забув, як мене роздягав?
Я враз спалахнув рум’янцем, упізнавши ту саму бльонд-особу. На вигляд вона мала років двадцять, не більше. Обличчя чисте й невинне. Ніщо не свідчило про її професію.
— Ну що ж, тоді вип’ємо за зустріч… З твоїх подруг ніхто мене більше не знає?
— Ні. Можеш не переживати. То яка тебе плящина цікавить?
— Поцупиш для мене?
— Чому відразу поцупиш? Мені подарують. Та ще й не одну.
— Тоді чінзано і шеррі.
— Буде зроблено, мій повелителю! — прощебетала вона, склавши долоні на грудях, як в індійському фільмі. — До речі, мене звати Дзвінкою. Як тебе звати, знаю. Навіть читала твою поему, яку ти подарував пані Аліні… Зараз-зараз, як там… Е-е… «Вічне мигтіння світів попри тебе і намагання пізнати свій… Довкола кружляють дикі вертепи гермафродитів, сексотів, повій…»
— Я зворушений до сліз, що моя поема входить до вашої навчальної програми.
— М-м… Ні, це скоріше позакласне читання. Якщо хочеш знати, я багато читаю.
— Може, ти ще й студентка?
— Уяви собі. Закінчила третій курс медичного інституту.
— Незле. Пані Аліна влаштувала?
— Та вже ж не батьки. Вони в мене скромні вчителі. Але гроші я свої заплатила.
— Скільки?
— Тебе й це цікавить?
— Просто я подумав, що ти могла розплатитися і натурою.
— Звар’ював! Медінститут — це оранжерея пліток. Краще заплатити законні п’ять тисяч і мати святий спокій.
— А як батьки? Здогадуються, чим займаєшся?
— Умгу… Але я з ними не живу. Занудили. Думають, що я вже скотилася в саму прірву.
— А ти ще не скотилася?
— Що-о! І це ти мені кажеш? Він, бачите, вивчає життя! А може, і я вивчаю життя? Не подумав? Може, я так само маю талант?