Я зиркнув на годинник — за чверть перша.
— Нам пора. Я хочу тебе попросити одну річ, там нагорі є жінка…
Я розповів Дзвінці про Віру і попросив, щоб вона намовила дівчат розіграти сцену обурення, коли пролунає крик з вікна.
О першій годині столи ломилися від наїдків і напоїв, а дівчата з букетами збуджено щебетали під брамою.
До свого обов’язку перевіряти кількість тарелів зі стравами я поставився байдуже, обмежившись нагадуванням, щоб шеф-кухар слідкував за списком. Та він це справно чинив і без мого нагадування.
І ось у цю святкову хвилю повітря розітнув істеричний крик. Всі присутні заклякли, повернувши голови у бік будівлі. Нова порція пронизливого крику спричинила вже справжню паніку, Микола заметушився:
— Що таке? Що таке? Чого вона верещить, як недорізана?
— Здається, вона вимагає її випустити — тільки й всього, — сказав я.
— То чому ж її не випустять? — здивувалися дівчата. – Що це за порядки? Куди ми потрапили?
— Заспокойтеся, — намагався їх втішити Микола. – Обіцяю у всьому розібратися. — Потім гукнув у бік будинку: — Перестань кричати! Зараз приїде Додик і тебе випустить.
— Він мене ніколи не випустить! — крикнула Віра. – Даю вам п’ять хвилин. Від моменту, як вони приїдуть.
— Що? — не второпав Микола. — Що вона нам дає?
— П’ять хвилин дає. Від моменту, як приїдуть наші боси.
— А що потім?
— Потім почне знову кричати. Уявляєш, що буде, якщо її крик почують гості?
— Який жах! — вигукнула Дзвінка.
Микола відразу зблід. Першої хвилі йому хотілося вже й самому кинутися на пошуки ключів, та вчасно схаменувся. Видно, і йому не хотілося шукати ґудза з Додиком.
Гості спізнилися на добрих півгодини. Коли почулося гудіння машин, Микола виструнчив дівчат обабіч доріжки і наказав усміхатися.
Металева брама пронизливо завищала і роз’їхалася, а на обійстя посунули чорні «Волги». За брамою зосталися дві міліцейські машини.
Обличчя партайґеноссе були пухкі і веселі. Вони ставали ще веселішими і ще пухкішими, коли в поле зору потрапляли вродливі панночки з квітами.
Микола дав знак, і дівчата кинулися з букетами до гостей. Тицьнувши квіти, вони хапали відповідального товариша попід ручки і вели до столу. Таким був сценарій. Але відповідальних товаришів було тільки дев’ять, а дівчат десять. Досить було Дзвінці заґуздратися трохи, вибираючи «свій» тип, і ось вона вже зосталася без кавалера. Розгублено всміхаючись, підійшла до Миколи:
— Здається, я зайва?
Та не встигла договорити цю фразу, як біля неї враз об’явився Додик. Він цмокнув Дзвінці долоню, узяв букета і безцеремонно заплів її руку за свій лікоть. Струнка й худенька постать Дзвінки жодною мірою не гармоніювала з цим одороблом, що мав руки орангутанга. Ледве чи такого клієнта вона сподівалася нині. До того ж у Додика якийсь таємничий дефект.
— Миколо, — сказав я. — Треба відпустити ту жінку. Пішли скажемо Додикові, що дівчата будуть бунтувати.
— А, може, не будуть, — м’явся Микола.
— Будуть. Ти їх не знаєш.
— От чорт! Ну, пішли.
Ми зупинилися біля Додика, і Микола, з таємничим виглядом моргаючи йому, сказав:
— Тут таке діло… На хвильку можна?
— У мене нема секретів від цієї чарівної дами.
— Ну, тоді… Там у будинку якась жінка верещала… вона хоче, щоб її випустили. Інакше влаштує істерику знову. Нащо нам зайвий клопіт?
— А-а, ти про прибиральницю? — награно байдужим тоном відказав Додик. — Нема питань. Хай валить, звідки приїхала. Теж мені працівниця! Найнялася на повний тиждень, а потім каже, що субота і неділя не входять. Ну я взлостився і замкнув її.
Ми з Дзвінкою перезирнулися, тамуючи сміх.
— То я піду відімкну? — спитав Микола. — Де ключі?
Я мало не бовкнув: «За картиною», — але вчасно схаменувся. Коли Микола подався до Віри, я замислився, навіщо Додикові Дзвінка, якщо він розраховував на Віру. Він виразно нервувався і раз по раз зиркав у бік будівлі. Либонь нізащо не хотів пропустити того моменту, коли його коханка врешті дремене на волю. Але Дзвінка вирішила і собі дістати задоволення та щоразу відвертала увагу Додика, теревенячи то про чудову природу довкола, то про погоду, то про столи з наїдками. Цілком можливо, що Дзвінка мала для нього правити лише за ширму, а насправді він збирався провести ніч зі своєю давньою коханкою… Що ж то в нього за дефект такий?
Врешті Додик здався і посунув до столу. Микола тим часом випустив Віру, вона хутенько шмигнула, ніким не помічена за високими кущами, і випірнула щойно біля брами. Микола відчинив фіртку, і каґебістська полонянка зникла. Так, одне добре діло я вже зробив. Пора й перекусити. За столами уже гуло, як у вулику. Та без Миколи я не відважувався до них наближатися.