— Ходи, — гукнув нарешті мені. — Нас там стіл чекає, – і кивнув на будівлю.
— Е! — спинив я його. — Ти куди?
— Як то куди? Їсти!
— Але чого туди?
— А ти як, зібрався з начальством обідати?
— А що тут такого? Там і так на більшу кількість гостей накрито.
— Але не для таких, як ми з тобою.
— Ну, ти мене вбиваєш! Був би я знав!
— То що б зробив?
— Плюнув би та й не поїхав! Щоб я ото на задвірках, як лакей?! Та ніколи в житті!
Якщо чесно, то я добре знав, що роблю. Я тягнув час. Я вже помітив погляди Дзвінки, помітив, як вона киває мені головою, мовляв, чого ви там застрягли. Я відкивнув — ну, ти ж бачиш, що це не від нас залежить. Дзвінка — бистра дівка — ловить усе одним махом. Зірвавшись з місця, підбігла до нас і, вхопивши попід руки, поволокла до столу. Микола щось лопотів, готовий уже й вибачатися перед цілим столом. Гості зустріли вчинок Дзвінки схвальним гомоном, а може, то мені тільки здалося. У всякому разі дехто з них підбадьорливо кивнув нам — чого там церемонитися, свої хлопці…
Столи були накриті літерою П. На чолі стола сиділи два представники з Центру в товаристві своїх дам. По краях розсілися вже місцеві кадри, а ми з Миколою сіли вкінці столу.
Безладний гамір урешті втихнув, і слово взяв заступник Щербицького. Говорив, як і всі тут, звісно, по-московському, але не вимовляючи «ґ» та не акаючи. Його словниковий запас не вирізнявся особливим багатством, і присутнім довелося почути про небувалі звершення компартії, про те, як львівська організація приємно здивувала своєю бурхливою діяльністю і що товариш Щербицький особисто сьогодні вранці передав телефоном вітання усім присутнім. Я мало не просльозився. Невже він вітав також і мене разом з повіями?
У кожному разі я з задоволенням підняв келих за те, щоб усіх комуняк врешті-решт трафив шляк. Цей подумки проказаний тост мені так припав до вподоби, що я його виголосив подумки ще кілька разів, аж поки мені не стало по цимбалах, є ті комуністи, чи їх нема.
Не буду читача втомлювати описами застілля. Скажу тільки, що боси поводилися за столом так самісінько, як і ми, смертні, але трошки не так. А як, я й сам не знаю. Щось було в цьому бенкеті таке невловиме, що відразу його вирізняло з-поміж усіх, які я бачив. Навіть такі популярні на ту пору анекдоти про Леоніда Ілліча звучали тут із якимсь особливим акцентом.
Що більше випивалося, то все вільнішою робилася застільна атмосфера. Боси потихеньку починали тиснути дівчат, а ті, вірні настановам пані Аліни, густо червоніли й попискували, наче мишки. Це босам дуже подобалося. Таваріщ із Центру навіть вигукнув:
— Ох уж еті хахлушкі!
Після чого всі чомусь дуже радісно засміялися, адже жарт належав високій особі. Засміявся і я, як і належиться, по-хахляцьки. Один із партійців навіть поцікавився, як мене звати і, відрекомендувавшись Анатоль Паличем, запропонував «врєзать». На що я відповів ще більш ідіотським смішком і, звичайно, випив з Анатоль Паличем «нашенской», хоча досі старанно налягав на імпорт.
Настала нарешті пора попускання пасів. Окремі товариші вставали з-за столу і чалапали до вбиральні. Спочатку в будинок, а далі після чийогось прикладу просто в кущики, ще й дівчат кликали на брудершафт. А коли, було, і я попхався в кущі, то Микола мене зловив за рукав:
— Дурний! Думай, що робиш!
Довелося мені плуганитися в ту резиденцію. По дорозі назад я наткнувся у холі на бармена.
— Це вам Віра передала, — сказав він, підкидаючи мені щось у кишеню.
То був конверт, а в ньому чотири двадцятьп’ятки. Мій нинішній гонорар. На папірчику, який був з грошима в конверті, писалося: «Передай тій дівчині, що Додик мазохіст і примушує шмагати себе ременем. Після чого вимагає орального сексу, бо в нього ніколи не буває повного стояка. Чао».
Треба було якимсь чином передати цю записку Дзвінці.
Чи то від випитого вина, чи то від несподіваного бажання плюнути на це все й чкурнути додому, яке враз мене охопило, але щойно я поклав цю записку в кишеню, як відразу ж за неї забув. Мені раптом стало нестримно нудно. Чомусь уже відпала охота вивчати життя. З квасною міною поплентався я до столу. Але стіл був порожній. Головні події відбувалися тепер у басейні.
Один із босів стрибнув у воду і тепер, стоячи в костюмі по пояс у воді й тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій келишок, гостинно запрошував брати з нього приклад. Придивившись, я упізнав гостя з Києва, його високий ранг заразливо вплинув на решту партійців, і незабаром у воду почали стрибати й решта гостей. Всі вони небавом збилися в коло і зайнялися причащанням. Я спробував воду рукою. Вода була тепла, видно, басейн підігрівали. Але купатися в костюмі якось не хотілося. Додик стрибнув останній. Він верещав найбільше, голосно пирхав і бив руками по воді, очевидно, щоб його помітили. Але начальство жодної уваги на його подвиги не звертало. Ледве чи звернуло б і на мій.