З Миколою я зіткнувся на сходах. Внизу у фотелі, розкарячивши босі ноги, сидів Додик і хляв горілку. Побачивши мене, загукав:
— Ей ти! Трах-тарарах! Ти кого сюди привів, трах-тарарах! Ти що мені за шалаву підсунув?! Га?! Зараз я тобі, падла, зуби вправлю!
Я відвів Миколу набік і пояснив, що до Анатоль Палича іти вже відпала потреба, натомість пора ушиватися з дівчатами, бо від цього Додика хтозна що можна чекати.
— Автобус коли має бути?
— Може, і вже є, — відказав Микола.
— Треба забрати звідси цього придурка.
— Попробуй забери його.
— Гаразд, тоді йди таки до Анатоль Палича і поясни йому ситуацію. Додик лише його й послухає. А я скажу дівчатам, аби збиралися.
Хвилин за п’ятнадцять Додик сидів уже замкнений у кімнаті Анатоль Палича, а дівчата висипали надвір. Кожна мала чималу торбинку, за обрисами якої можна було здогадатися, що туди перекочували заморські скарби барів. Що ж, слід і мені подумати про себе. До того ж я ще ані рісочки в роті не мав. І я подався на кухню.
— Сухий пайок на двадцять осіб! — гаркнув я.
— Хто сказав? — поцікавився шеф-кухар.
— Анатоль Палич сказали!
— Одну хвилинку.
Кухар приволік велике картонове пудло і заходився пакувати консерви, слоїки та всяку всячину.
— Казали Анатоль Палич, аби про поросятко не забули! — нагадав я. — Учора його не подавали.
— А-а… так-так… — заметушився знічений кухар. – Учора… хе-хе… так вийшло… ви вже не ображайтесь… Заскоро розійшлися… Ціле поросятко класти?
— Ясно, що ціле! Скільки там того поросяти!
— Ну да, ну да… молочне воно ще… Тут ось… вушко… вибачайте е-е-е…
— Мишка відгризла?
— Ні-ні! Що ви?! Боже борони! Яка мишка?! В нас тут мишок ні-ні… Це я, знаєте, попробував, чи готове… і теє е-е-е слабість така… вушко…
— Ну, якщо слабість… Тоді для симетрії і я вушко наверну.
З тими словами я відірвав друге вушко і захрумтів на очах оторопілого кухаря. Він почервонів і почав перев’язувати пудло шнуром. Молодші кухарі винесли його за мною, а дорогою я перехопив ще й бармена:
— Казали Анатоль Палич, до сухого пайку ще там щось гаряченького!
— А що саме?
— По пляшечці з кожного напою.
— Ого!
— Анатоль Паличу огокнеш!
— А я нічого не сказав.
— Ну, то пакуй і неси в автобус.
Автобус якраз в’їжджав на подвір’я. Відповідальні товариші саме ніжно прощалися із дівчатами. Більшість із партійців мали винуватий вигляд, який свідчив про ніч, сповнену художнього хропіння.
Клятий шеф-кухар вийшов услід за мною.
— Анатоль Палич! Можна вас? — спитав він.
— В чом дєло? — не обертаючись озвався Анатоль Палич, якому перебили освідчення в любові.
— Тут ось пайочок… е-е… сухий…
— Ну то й що?
— Пайочок, кажу, сухий понесли.
От чортів кухар! Перестраховується!
— Ну й правильно понесли! Ти давай, дарагой, на стіл накривай! Зараз машини за нами приїдуть!
Тілько-но кухар відійшов, як вигулькнув бармен, двигаючи на плечі ще одне пудло. На цей раз із пляшками. Та-ак, зараз і він перевірятиме, чи я не збрехав. Так і є, спинився і витріщився на Анатоль Палича, чекаючи, поки той підведе голову від лебединої шийки.
— Ну, чого застряг?! — галайкнув я на весь голос.
Бармен люто блиснув очима, але не рушив з місця. За півхвилини Анатоль Палич нарешті помітив його присутність.
— Ти ще тут, дарагой?! Я кому сказав на стіл накривати?!
— А… а це куди?
— Як куди? — перепитав Анатоль Палич.
І, помітивши в ньому ледь уловимий намір задуматися, я встряв і собі:
— Сухий пайочок!
Бармен затряс головою і вже розкрив рота щось пояснити, але Рома, хутко зорієнтувавшись, кинулась цілувати Анатоль Паличу вушко:
— Це ням-ням для твоєї кішечки, мрняу-у!
— Поняв?! — гримнув Анатоль Палич через плече. — Давай, уривай звідси!
Бармена здуло, а начальство з палкими поцілунками та обіймами повело дівчат до автобуса. Дзвінка вже сиділа всередині і стежила з вікна за дверима будівлі, чи не вискоче раптом Додик. Вона не відвела очей доти, доки автобус не виїхав на шосе. Тільки тоді перевела дух і пригорнулась до мене. Я обняв її і відчув, як мене починає злегка морозити, очевидно я застудився.
— Ну, тепер ти мені нарешті розповіси, як минула незабутня ніч? — спитав я.
— Знущаєшся? Коли я прочитала у лазничці записку, то перша думка була негайно вистрибнути з вікна. Найбільше я переживала, що мені так і не вдалося споїти Додика.
— Невже тобі довелося його шмагати?