Хлопці все зробили чітко за планом, і їхня поява в залі викликала саме той ефект, на який і сподівалося. Кожен тримав у руках як не фінку, то ланцюг. Ризикувати життям ніхто з гостей, звісно, не наважився. Лише жіночий вереск пролунав аж на вулицю, і якісь перехожі навіть спинилися.
— Бійка, певно, — сказав чоловік.
— Може, у міліцію подзвонити? — спитала обережно жінка.
— Ходімо. Воно тобі треба?
І вони пішли. А тим часом із гуркотом полетів на підлогу стіл. Знову несамовитий вереск. Потім гучний постріл пугача — і мертва тиша. Ані звуку не долинуло з ресторану, поки циганська полонянка не опинилася в авті. Ще кілька секунд — і ми з ревом вилетіли на шосе. Озирнувшись, я побачив кілька сміливців, що висипали з ресторану. Вони з надією чекали на міліцію, і міліція таки з’явилася, вона промчала попри нас на шаленій швидкості. Ося помахав їм услід хустинкою.
Після цього наші авта з’їхали з траси на бічну дорогу, далі в якісь темні провулки, і врешті вискочили на Замарстинівську. Ми вийшли біля «Червоної Рути», Франьо тицьнув мені дві сотні:
— На, постав хлопцям. А я поїхав.
Я віддав гроші і навідріз відмовився заходити до ресторану. На новий гульбан я не мав уже сил. Ося погодився зайнятися джинсами, я переказав йому, куди і коли він повинен під’їхати машиною, але сам вирішив у цьому участі не брати. Аж так глибоко забиратися у вивчення дна я не мав ніякого бажання.
Спихнувши нарешті всі свої сутенерські справи, я з головою занурився в писанину. Треба було записати свої пригоди, поки вони не вивітрилися.
Рано-вранці двадцять другого липня пролунав голосний стукіт у двері. Але я нікого не чекав і стукоту в двері ні світ ні зоря не сподівався, тому перевернувся на другий бік, накрився з головою і вдав, що мені почулося. Просто жодного стукоту не було і все. Я часто так роблю, коли мені щось неприємне. Я про це намагаюсь не думати і не думаю про нього доти, доки воно не нагадає мені про себе знову. Тоді я починаю його обдумувати рівно три секунди, а потім забуваю навіки. Так я вчинив і цього разу. Але стукіт пролунав зі ще сильнішим завзяттям, і я тоді зиркнув на годинника. Восьма ранку! Який чорт мене будить?!
Я звівся на ліжку з твердою думкою не відмикати. Я вбрав сорочку і спортові штани, все ще не полишаючи цієї здорової думки. Бо те, що я встав, ще не означає, що я готовий приймати гостей. Я чхати хотів на гостей о восьмій ранку. Якби в мене був автомат, я, не відмикаючи дверей, прошив би їх кулями.
Стукіт не припинявся. Таке враження, що ті за дверима цілковито впевнені у моїй присутності. Це вже скидалося на хамство. Мені стало цікаво, що за потвора грюкає. І, невдоволено протираючи заспані очі, я пішов відчиняти. Щойно встиг перекрутити ключа, як двері полетіли на мене з таким розмахом, що я ледве зумів відскочити, щоб не дістати в чоло. До хати ввалилося двоє міліціонерів. А з ними — Франьо.
— Це він? — спитав худий лейтенант, киваючи на мене.
— Він, — потупив очі Франьо з таким нещасним виглядом, ніби впізнав у мені того, хто повибивав йому вчора ввечері усі зуби. Принаймні голос його звучав саме так, як звучить голос беззубого діда.
Лейтенант махнув мені перед носом якимсь папірцем і сказав:
— Старший лейтенант Прстфкльовський! Ордер на обшук!
Я отетерів. Що таке обшук, я уже знав. Було одне діло. Тому якомога ввічливіше поцікавився:
— А де пойняті?
— Пойняті? — усміхнувся лейтенант. — А оце хто? – і показав на Франя.
— А другий? — не здавався я.
— А він і перший, і другий. Приступаємо!
Далі все пішло, як під музику. Хата на очах перетворювалася на несусвітній балаган. Ні, вони нічого не розкидали, вони все старанно ставили на місце. Але чомусь завжди не на те.
— Ви ще забули мені сказати, що шукаєте, — нагадав я, пам’ятаючи, що за законом мав на того ордера хоч одним оком глипнути.
— Що шукаємо? А триста пар джинсів! Ось що!
Я оторопіло дивився на Франя. Та він мав такий пригнічений вигляд, що я одразу зрозумів — з нього нічого не вдасться витягнути.
— У мене нема ніяких джинсів!
— Було б дивно, якби були. Аж за такого йолопа ми тебе не маємо. Давай, дорогенький, вдягайся. Поїдемо, поговоримо. Там ти нам усе викладеш, як на тарілочці.
— О-о, да тут у нього кой-какая літературка імєєтся! – озвався сержант.
— Ану-ну, — не знати чого втішився лейтенант, беручи в руки шостий том дореволюційного Куліша. — Історія України! Те-кс, що ж нам тут підсовують буржуазні націоналісти? О-о, та тут страшні речі!
Ну, все, я пропав! Бідна моя мама! Одного разу пронесло. Тоді, щоправда, в ролі націоналістичної літературки виступили дві книги М. Зерова і навіть повість радянського письменника Олеся Лупія «Грань». А цього разу, видно, швах! Зараз у рукописи полізуть джинси шукати.