Лейтенант з якимось задоволенням вичитував крамольні цитати.
— Антисовєтчина! — констатував молодий сержантик, уважно вслухаючись у звучання фраз.
Його природної тупості тільки й вистачало на те, аби підтакувати начальникові.
— Та він ще до революції помер, — сказав я, аби щось сказати, бо й так знав, що не поможе.
— Так то ж він «Ще не вмерла» написав? — поцікавився лейтенант.
— Ні. Павло Чубинський. Теж, до речі, до революції вмер.
— Правєрім! — потішив мене сержант і з завидним ентузіазмом знову заліз у книжки, їхня кількість його дещо бентежила. — Під інтілігєнта работаєш!
— Знаємо цих інтелігентиків, — буркнув лейтенант. – Нині він інтелігент, а завтра в дамочки у трамваї кошельок тягне… Так! Готовий?
— Готовий!
— Ну, то йдемо.
— Та тут іще літературки і літературки! — мало не заскиглив сержант, ховаючи книжку «Історія піратства» у портфель.
— Е! — спробував я його спинити. — Це книжка радянська!
— А от ми правєрім!
Ми сіли у «воронок» і, коли той рушив з місця, я сумним і прощальним поглядом зиркнув на рідну домівку.
Франьо так і не заговорив зі мною, а по дорозі вийшов, потиснувши міліціонерам руки. Його все ще не покинув вигляд прибитої горем людини.
У міліцейському відділку навпроти готелю «Львів» лейтенант посадив мене перед своїм столом і суворо запитав:
— Отже, ти не признаєшся, що загріб триста пар джинсів?
— Я нічого не розумію. Я лише послав циганів до Миколи. От і все. Більше я не бачив ні їх, ані самого Миколи. Чому ви в нього не спитаєте?
— Бо в лікарні наш Коля!
— Як? — отетерів я.
Він вийняв пачку «Флуерашу», поцікавився, чи я курю, і запалив цигарку.
— А так, дорогенький, — сказав, відкинувшись на спинку крісла, і з задоволенням затягуючись димом. — Обложили його твої цигани, як має бути. А з грошима і джинсами накивали. А тепер ти хочеш мене убідити, що ти тут ні при чому? Чудний ти, їй-бо. Спочатку твої дівчатка обкрадають поляків. І ти ні при чому. Можна сказати, викрутився. Далі твої цигани викрадають Свєточку. Било дєло? Де вона поділася? Може, у Полтві плаває? А ти знову ні при чому?… А ще за кілька днів цигани елементарно грабують — та ще кого! — міліціонера!
— Да це ж просто якийсь мафіозі! — розвів руками сержант. — Хрещений батько! Не треба тобі Чикаго! Свої гангстери не хуже!
— Отож бо й воно, — зітхнув лейтенант.
І тут я зрозумів: зараз мене допитують не просто міліціонери, а компаньйони Миколи. Ті, з ким він мав поділити гроші за джинси. А якщо так, то ця справа в будь-якому випадку ніколи не вилізе на поверхню. Тобто якщо мене захочуть кинути до цюпи, то пришиють будь-яке діло, хоч би і поширення націоналістичної літератури, тільки не джинси.
— Мене там не було, — спробував я боронитися.
— А ти там і не був потрібен… Не такий ти вже й лопух, за якого намагаєшся себе видати. Хитро все організував. Певно, й алібі маєш на двадцяте?
— Я сидів вдома.
— Оце таке алібі?… Курям на сміх! Нє, ти точно хочеш нас надути!… Слухай сюди, хлопче, — голос лейтенанта набрав гостроти. — Вертаєш джинси і даєш імена тих, що побили Миколу, і більше ми з тобою не бачимося. Розумієш? Ми не любимо, коли наших б’ють. І коли нас хочуть накивати… То ти добре подумай. Бо зараз повезуть тебе в КПЗ, а там, хоч-не-хоч, а станеш шовковим.
— Я з тим нічого не маю спільного. Микола попросив звести його з циганами. Я звів.
— Не звів, а послав циганів до нього.
— Ну, послав.
— Мав послати двох.
— Я й послав двох.
— Але так сталося, що їх було більше.
Сержант, який досі сидів мовчки і тільки переводив погляд від одного до другого, сказав:
— А може, його в оборот возьмйом, а? І не таких обтьосовалі!
І він, скалячи зуби, потер руки. Я зиркнув на них скоса, і мені відразу чомусь захотілося у всьому признатися, навіть у такому, про що й не снилося.
— Може, і візьмемо, — випустив клуби диму лейтенант. — Якщо іншого виходу не буде. Тільки не думай, що він аж такий дурний, щоб не розуміти, що його чекає.
— Послухайте! — залопотів я. — Дайте мені шанс! Тут трапилося якесь непорозуміння. Я все поясню. Випустіть мене, я побачуся з циганами…
— О дає! — хихикнув сержант і знову потер руки.
— Я ж казав, що це хитрий жук.
— Ну, що ж… — багатозначно хруснув пальцями сержант. — Тоді-і…
Він встав з крісла і розправив плечі.