Я з надією подивився на лейтенанта, але той, мовби нічого й не помічав, — сидів і гортав якісь папери.
Сержант ступив крок.
Я нервово засовгався на кріслі. Проте лейтенант ані не ворухнув головою. Зате сержант ступив другий крок.
— Зараз нам усе розкажеш, — мрійливо проказав він після третього кроку.
— Невже не можна домовитися? — мимрив я, зиркаючи то на сержанта, аби не пропустити його кулака, то на лейтенанта, сподіваючись на його милосердя.
Проте милосердям і не пахло. Зате пахло кулаком, який наближався з невмолимою певністю. Про всяк випадок я розслабився. Тоді удар не такий дошкульний. Якби ще знати, куди він мене збирається гепнути, було б узагалі чудово.
Сержант уже стояв наді мною і смачно плямкав губами. Точнісінько як той гурман, що приглядається до печеної курочки, приміряючись, із якого кінця почати.
— Ви мене будете бити? — спитав я дебільним тоном.
Сержантові, мабуть, це сподобалося, і він аж крекнув од задоволення.
— Хе! О дає! — і підморгнув до лейтенанта. А потім схилив голову набік, подивився на мене ніжним поглядом і кивнув: — Ясне дєло, бить будем.
Його правий кулак ритмічно вдаряв у ліву долоню, і я, спостерігаючи за ним, раптом помітив, що оце вдаряння збігається з ритмом мого на смерть переляканого серця.
Я ковтнув слину і спитав:
— А куди?
— Що куди? — перепитав ввічливо, але дещо ошелешено, сержант.
— Куди будете бити?
Сержант просто не тямився від утіхи, до якої хотів залучити й лейтенанта, моргаючи та киваючи, але той втупив незворушний погляд у папку і вимкнувся, мабуть, надовго.
— А ось ми зараз подумаємо, — говорив він тоном люблячого татуся. — Для початку можна й по печінці. Вона у нас як — не болить? Ні?… Заболить!… Потім — по нирочках. Тоді ми вже будемо валятися на підлозі. І зостанеться нам ще тільки малесенький ударчик: під дихало. Носочком. Га? Не заперечуєте?
Я потряс головою. Чого я мав заперечувати?
Програма була традиційна. Зі всього видно, сержантові справляло особливе задоволення поговорити на цю тему. І, щоб підтримати рівень глибокодумної бесіди, я спитав:
— А може, не треба бити?
— Нада, Фєдя, нада! — твердо мовив сержант найвідомішу в Радянському Союзі сентенцію.
По цих словах його правиця злетіла вгору і по тому, що вона не була затиснута в кулак, я зрозумів, що удар припаде мені по шиї. Ребром долоні. В мить, коли вона розсікала повітря, я вибив з-під себе стілець. Удар мене досягнув, коли я вже летів на підлогу. Сила його при цьому сильно змаліла, але й так я відчув різкий біль у потилиці. Проте не знепритомнів. Ефект було зіпсовано. Добивати мене тим самим робом виглядало б смішно, і сержант, пінячись від люті, почав копати моє скоцюрблене тіло. Тільки й тут йому не особливо щастило. Черевик потрапляв щоразу то на руку, то на зігнуту в коліно ногу. Я крутився, як дзиґа, заливаючись слізьми і глухим скавучанням. Сержант витанцьовував довкола мене свій дикий танок, намагаючись піймати мій бік або спину. Удвох такі справи робити куди зручніше. Але лейтенант гортав свою папку, смалячи цигарку і не зводячи голови.
Я сичав од страшного болю, що виламував кістки моїх ніг. Не дібравшись до печінок, сержант зганяв злість на ногах і тепер цілився в кістку під коліном. Мені здавалося, що я ось-ось зомлію. Та ось раптом краєм ока я помітив, що лейтенант підняв голову. У ту ж мить сержант зупинився і, важко дихаючи, покинув кімнату.
Я звивався і розвивався, мов ящірка. В роті було солоно. Чи то від сліз, чи від крові, що текла з розкушеної губи.
Лейтенант підняв мене з підлоги і підвів до мидниці в кутку.
— Помийся.
Холодна вода мене трохи отямила. Просто з мидниці я сьорбнув її повен рот і виплюнув у смітник. Потім сьорбнув ще, не відчуваючи огиди, а лише великий біль, що завладарював моїм тілом. Кості боліли так, що кожен рух справляв новий приступ болю, і в мене не було жодного іншого бажання, як тільки впасти де-небудь у темнім закутку, щоб ніхто мене не чіпав, і заснути.
— Сідай, — сказав лейтенант і навіть підняв перекинутого стільчика.
Я сів. Він узяв кілька аркушів паперу зі столу і простяг мені:
— Витри лице.
Я слухняно витер обличчя папером. Цікаво, якби він мені тепер звелів стати на чотири й загавкати, чи я б не загавкав?
— Може, вам ще й підлогу помити? — спитав я. — А то он яка вона запилюжена — штани в мене такі, що страшно дивитися.
Зараз я був схожий на пропитого ханурика, з тих, що сновигають під гастрономом. Можливо, тому лейтенант залишив цю репліку без уваги.
Він закрив папку, діловито пацнув по ній долонею і сказав: