Я сприймав весь цей кошмар, затамувавши подих. Кудись пропали всі аргументи, у пам’яті стояв лише спогад, як я звивався на підлозі. Невже все це повториться?
— Ну, що нам робити з цією братією? — спитав лейтенант, переводячи погляд то на Едика, то на Франя, мовби радячись із ними.
— Та що там панькатися? — відказав Едик. — Усіх у кутузку!
— Сержант, не жартуй з вогнем! — процідив крізь зуби Ося.
— О, вони ще й погрожують! — помахав пальцем Едик.
— Цікаво, у чому ви нас звинуватите? — спитав я. – Джинси, я так розумію, виплисти не можуть.
— А в тебе, колего, і без джинсів є усі можливості опинитися в цюпі, — сказав лейтенант. — Міліціонера з поляком побили? Побили. Дамочку викрали, дебош вчинили?… В чужому будинку вас застукали? Застукали. Є й свідки… Я навіть так думаю, що циганів ми відпустимо, га? Вони ж тільки невинні жертви жорстокого і підступного афериста. Дивно, як тільки ви раніше його не розкусили?
— На майбутнє матимуть науку, — підтримав його Едик.
— Нікуди ми звідси без нього не підемо! — буркнув Ося.
— О! Хе-хе-хе! — засміявся лейтенант. — Винничук – друг апачів! Так я і думав! Як вам це подобається?
— Знаєте що, товаришу лейтенант, — встряв Франьо, – я вибачаю їм їхнє незаконне проникнення в мій дім. Вони ж, бідолахи, рятували свою шкуру. Мені навіть чисто по-людськи їх жаль.
— Усіх жаліти — тюрми позакриваються, — кривлявся Едик. — Такі типи, як оцей, дуже небезпечні для суспільства. Організатор і натхненник цілої банди! Просто гангстер якийсь! Ще й під інтелігента працює! Доцент!
Усі троє голосно розсміялися.
— Так-так-так, — розтягував задоволення лейтенант. – Давно такого заплутаного діла нам не попадалося… Але ми часом робимо винятки. Тільки з профілактичних міркувань… Зробимо цього разу виняток і для вас. Може, наша великодушність вплине на ваше перевиховання. — І, витримавши урочисту паузу, зробив жест цезаря: — Ви вільні! Можете йти на всі чотири сторони. Але постарайтеся більше ніколи мені на очі не потрапляти, і ще одна порада: спробуйте заробляти гроші чесною працею. Це ж так приємно взяти в руки своє, кровно зароблене!
Я подумав: а чи не вщипнути себе? Може, це все тільки дурнуватий сон?… А може, ще гірше? — і я, і всі оці люди не існують насправді, а є тільки виплодом уяви якогось львівського Франца Кафки?
— Ну, чого ви чекаєте? — здивувався лейтенант. — Дорога вільна.
— А мої книжки і паспорт?
— А-а, так-так, — згодився він і вийняв із портфеля Куліша. — Прочитав я цю книжечку. І скажу тобі, що часом цей чоловік має рацію. Да-а… Люблю я історію. Коли-небудь забіжи до нас, поговоримо.
— А мій паспорт?
— У книжці.
— А «Історія піратства»? — не здавався я.
— Не брав. Чого не брав, того не брав.
— А я й не кажу, що ви брали. Це Едик узяв.
— Що? — обурився сержант. — Ти й далі розповсюджуєш свої брудні брехні?! Ну, ви тільки подивіться на нього! Щойно стояв, можна сказати, на порозі тюрми! А вже знову за своє!
— Та-ак, — погодився лейтенант. — Тяжкий трафунок. Для перевиховання потрібен час. Час і наполегливість. Прочитай, друже мій, Макаренка. От де школа життя!
— Ходімо! — сказав Ося. — Нема що тут ловити.
Ми вийшли на вулицю. Мене всього трусило від безсилої люті. Біля машини я помітив, що бракує Муні.
— Стривайте, ми забули Муню!
— Не забули, а закинули в тил ворога, — засміявся Ося.
Виявляється, Муня навмисне зостався у сінях для підслуховування. Та не минуло й п’яти хвилин, як пролунав розпачливий вереск циганчука, і за мить він уже біг до нас, потираючи червоне вухо. Розвідника було викрито і покарано.
Я відмовився їхати з ними, мені захотілося залишитися на самоті. Ми попрощалися, і я почвалав через усе місто.
Лише тоді, коли зачерпнув мештами води з калюжі, усвідомив собі, що падає дощ. Я сховав книжку за пазуху і, задерши голову, розкрив спраглого рота. Краплі падали на язик і змивали гіркоту.
— П’яний чи що? — обурився якийсь чоловік із парасолькою, обминаючи мене.
Епілог
Ця дивна історія не давала мені спокою, і хоч я вже зарікся вивчати життя, та все ж виловив за кілька днів Шиньйона і затягнув його на шампанське. При цьому він десять разів уточнив, хто конкретно ставить.
— Розумієш, мене всі дурять. Вони кажуть: Шиньйон, ходімо на шампанське! А закон який? Хто запрошує — той ставить, нє? А коли пляшка порожня, починається: хто платить? Ну, це нормально? Нормально?