— Хто це такий? — спитав курдупель у Миколи. — Ти його знаєш?
Микола знизав плечима.
— Вперше бачу.
— Хіба мало тут чудиків? — засміявся Едик.
— Ти давай, друг, хиляй звідси, — порадив Франьо. – Випив?… Ну й хиляй!
— Та ви справді артисти! — вигукнув я. — Вам треба обов’язково у театр. Там вас давно чекають!
— Зараз я поговорю з ним! — грізно проказав Додик і встав було з-за столу, але Віра схопила його за рукав:
— Не вмішуйся! Бачиш — п’яний!
— Треба покликати міліцію, — обурився Шиньйон. – Що за чорт — не дадуть культурно відпочити! Офіціант! Офіціант!
Я розвернувся і поплентався до свого столу.
Дивовижний світ, у якому я ще недавно перебував, нарешті для мене замкнувся.
Львів 1978 р.
Книга друга
І
Минуло два роки. Жодного просвітку я й далі не бачив перед собою. Писав у шухляду, працював художником на ізоляторному заводі й чекав на якісь блаженні часи, котрі мали прийти мені на порятунок. А проте вони не приходили. Леонід Ілліч, здавалося, житиме вічно, а разом із ним і вся його гнила банда.
На заводі я малював лозунги, заклики, агітки, і не було всьому цьому ні кінця, ні краю.
Наприкінці квітня мені доводилося працювати щодня, квацяючи Першотравневі транспаранти й інші дурниці. Одного разу до моєї майстерні зайшов рознервований начальник цеху, в якому я записаний був маляром, і спитав:
— Де табличка для мого кабінету?
Голос його звучав грізно і не віщував нічого доброго. Дурнуваті таблички, які він собі замовив, я весь час відкладав на потім, одна лише згадка про них псувала мені настрій — начальник хотів, щоб я їх фігурно повирізав з латуні й наклеїв на дерев’яну дощинку.
— Я ще не зробив, бо мушу малювати транспаранти, – збрехав я.
— Що значить «не зробив»? Сьогодні у нас іноземна делегація! Що вони побачать на моїх дверях?
Я ще його таким не бачив. Він весь розчервонівся і аж кипів від злості. Можливо, навіть для хоробрості врізав сто грам. Принаймні я б не сподівався від нього в тверезому стані наступної тиради:
— Всьо! Ти більше тут не працюєш! Хватить з мене! Художники, бля, понімаєш! Пиши заяву! З сьогоднішнього дня! І мені на стіл! Вже!
Я теж можу впадати в нерви. Один елегантний змах руки — і слоїк з фарбою вилився на готовий щит із передовиками виробництва.
— Ах ти бл…! Та ти шо? Обалдів! — верещав начальник, а я спокійно надряпав заяву і, тицьнувши йому в руки, забрався геть.
Через годину, зібравши необхідні підписи для звільнення, я з трудовою книжкою в кишені вже чалапав сонячною вулицею з настроєм далеко не сонячним.
Ізоляторний містився в самому кінці Зеленої, до центру було далеко, але я не мав жодного бажання пхатися в тролейбус і чимчикував пішки. Раптом я почув, як біля мене загальмувало авто. Дверцята прочинилися, і знайомий голос пані Аліни покликав:
— Пане Юрцю! Сідайте, я вас підвезу.
Я слухняно сів поруч з нею.
— Ну, куди то ви чимчикували з таким понурим виглядом, ніби програли душу в карти? — штурхнула вона мене плечем.
Старша пані за кермом виглядала оригінально. Особливо цей білий капелюшок із маленькою білою вуалькою.
— У мене й справді такий сумний вигляд? — спитав я.
— Жахливий. Я подумала, що неодмінно мушу вас перепинити. І знаєте що? Ми зараз їдемо до мене, і там ви мені про все розповісте. Між іншим, хочу вас потішити — я взялася писати мемуари. І все завдяки вам. Ви є великий спокусник. Проблема тільки в тому, що мені доводиться ворушити святі імена.
— А хіба власникам святих імен щось людське було чуже? — перекрутив я фразу Ніцше.
— Ну, власне! Я теж так мислю, а проте щось мене гризе. Коли я стала пригадувати все своє життя, то мені ставало зле. Так виглядає, що я втягла в розпусту зо два десятки національних світочів! Серед них наші відомі галицькі політики, письменники і художники. Ви уявляєте, що то зачнеться, коли ці спогади будуть видані?
— Уявляю. Але ви єдина, хто може засвідчити, що великі люди не конче мали бути кам’яними болванами. А так між нами, про кого ви вже написали?
— Почала я з Сяся Людкевича.
— Але він ще жиє!
— Так, але я мусила зачати з нього. То, знаєте, все одно, що розрахуватися з кредитором. Я була один час у нього втріскана по самі вуха. Він хтів на мені вженитися. І якби я не була така дурна, то життя моє пішло б зовсім іншою колією.
— Але хто б від того виграв? Замолоду ви були такою красунею, що жоден чоловік не мав би з вами тихого щастя. Не уявляю вас за ліпленням щонедільних вареників, як то прийнято в усіх порядних галичанок. Цілком можливо, що ви б зруйнували йому життя.