— Біднесенький мій! Але ж я це все лишень для твого щастя! Ну сидів би ти й далі на тому заводі і шкробав свої дурнуваті лозунги. А тепер ти ж бізнесмен! А скільки нових тем для роману? Ага, до речі, ти вже скінчив писати свій шедевр про наші пригоди?
— Я написав його одним духом. Лежить тепер, як і вся інша моя писанина.
— Обіцяй мені, що ще сьогодні привезеш почитати. Добре?
— Та мені не шкода… Послухай, а хто виконував переді мною цю роботу?
— Є тут фотограф. Ярко називається. Але він захопився наркотиками. Як фотограф він просто ас і виконує цю працю надалі. А от щоб відвідувати високопоставлених осіб — це вже для нього заважко.
— То він може на мене ображатися?
— Ні, він уже місяць, як займається самою лише фотографією… Ходімо, я покажу тобі твій покій.
II
Вікна мого покою виходили в сад. Господарі мешкали нагорі і, як я зрозумів, простісінько наді мною. Це означає, що коли панові Романові забагнеться погарцювати на Дзвінці, то я матиму чудові хвилини для натхнення.
Кухня містилася внизу в сутерині, там також мешкала служниця — огрядна старша жінка з пронизливим всезнаючим поглядом і великим волом, котре клекотало при кожному її слові. Дзвінка відрекомендувала мене зимним тоном, а сама зникла, вдаючи повну байдужість.
— Можете мене кликати пані Зоня. Аби-сьте знали, жи ту всьо в нас розписане по годинах. Сніданок о дев’ятій, обід о другій пополудні, вечеря о сьомій. Ви будете харчуватися з господарями. Але якщо з якихось причин ся спізните, то страва вас буде чекати в заморознику. О, ту маєте мікрохвильовий п’єцик, і загрієте си їдження.
Я вислухав її тираду і, вловивши паузу, подякував та подався до свого покою. Я ліг на канапу, заклав руки за голову і засумував. Звичайно, гроші мені потрібні, але як довго я зможу витримати таку роботу? І чи вдасться вирватися з неї, після того, як довідаюся про все, що тут відбувається?
— Завезеш ось це, — сказав пан Роман наступного дня, вручаючи мені чорного дипломата. — Зайдеш в обком партії і скажеш черговому міліціонерові, що тебе чекає товариш Бобрик. Піднімешся в його кабінет на другому поверсі, вручиш дипломата.
— А що в дипломаті?
— Всього-на-всього альбом зі знимками.
Напевно, той самий альбом, про який мені говорила Дзвінка.
— Запросиш його на цю суботу. Та не забудь уточнити, скільки їх точно приїде.
— І все?
— Ні. Зачекаєш, поки він роздивиться альбом, зробить помітки і поверне альбом назад.
Я сів у машину і всю дорогу, поки ми їхали, боровся зі спокусою зазирнути в дипломат, але суворий вигляд Макса не викликав жодної довіри.
Авто спинилося біля обкому, я зміряв поглядом споруду, до якої звичайні смертні не могли й мріяти потрапити. При вході мене перепинив міліціонер.
— Я до товариша Бобрика.
— Фамілія?
Я назвався. Міліціонер по телефону пересвідчився, що я не брешу, і пропустив мене.
Піднявшись поверхом вище, я поплуганився довгими коридорами, шукаючи затишної місцинки. Нарешті я знайшов її і хутенько відчинив дипломат. Там було аж два альбоми. Я розгорнув одного і побачив фотографії гарних дівчат в найрізноманітніших позах. Внизу під знимками писалися їхні імена і більше нічого. Потім я витягнув другого альбома, і коли його розкрив, то аж ахнув. Тут уже на фотографіях були не дорослі дівчата, а малі дівчатка. Навіть вказувався їхній вік. Наймолодша мала вісім, а найстарша чотирнадцять. Дівчатка були такі ж голенькі, як і їхні посестри. Декотрі вже мали сформовані тіла з маленькими зграбненькими персами і привабливими кучериками на животику, а інші були ще зовсім діти. Однак і ті і другі демонстрували з усмішками всі свої приваби.
Еге, та тут пахне смаленим! — подумалося мені. Я сховав альбоми в дипломат і хутенько подався до товариша Бобрика. В приймальні мене зустріла дупасто-грудаста дама років тридцяти п’яти з буйною шевелюрою, що здіймалася над головою, наче порохова вежа, її розмальований рот розповзся в багатозначній усмішці.
— О-о, ви новенький? — спитала вона, одним порухом очей оцінюючи мене з ніг до голови. — Товариш Бобрик чекають.
І мовби непокоячись, що я сам не втрафлю в двері, провела мене, поклавши руку на спину. Долоня її була гаряча і голодна.
У просторому кабінеті за безмежним столом сидів сам товариш Бобрик — рідний татуньо нашої області, перед яким тряслися всі. Товариш Бобрик при бажанні міг розмовляти й українською мовою, але я виявився зовсім не тією людиною, котра могла викликати у нього подібне бажання. Місцева легенда вповідала, що ніби справжнє його прізвище було Бобрін і взагалі він не українець, а єврей. Мені було, по правді, на те начхати.