— От гадюка! — цвиркнув крізь зуби Ярко, коли ми вже сіли в машину. — А ти що, на роботу сюди влаштувався?
Я кивнув.
Ми виїхали на дорогу.
— І чим ти маєш займатися?
— Та так… старшим куди пошлють.
— Ясно… Я так і думав, що вони когось замість мене візьмуть.
— Чому замість тебе? Я ж не фотографую.
— Фотографія — останнє діло. Було тут куди цікавіше заняття.
— Хіба тобі хтось сказав, що я зайняв твоє місце?
— Це й так зрозуміло. А ти не корч зі себе такого наївняка. Можна подумати, що при тобі мене ні разу не згадували.
Я чесно признався, що так.
— Ага, то ти вже знаєш, у чому справа? Вони тепер мене бояться. Та я й сам себе боюся. Хочуть мене мати на оці.
— Нічого дивного в цьому нема. Бізнес у них ризикований.
— Не в них, а в нас. Хтозна, скільки ти протримаєшся. Сталеві нерви не в кожного. Ти чим займався раніше?
— Фарцував…
— Ну, ти ж зовсім дилетант. І відразу вліз у таке діло? Нічого, на твою задницю так само ключик знайдеться. Але я не дам собі в борщ наплювати. Вони мене голими руками не візьмуть.
— Що ти маєш на увазі?
Він зиркнув на мене з підозрою і відказав:
— Ану давай чесно — доручили вони тобі стежити за мною?
— Смішний ти. В мене часу не буде цим займатися.
— Ага, значить, доручили. Що ж… — Він помовчав кілька хвилин, обганяючи відразу кілька машин, а потім сказав: — Взяли чувачка з вулиці і відразу в діло! Га? Кльово. А тут людина провірена-перепровірена. В ділі по самі вуха. І її за борт?
— Я такого не чув, щоб за борт.
— Нічого, почуєш…
Авто заїхало на невеличку вуличку на Голоскові, де стояли старенькі одноповерхові будиночки з дзявкітливими песиками. Ми вийшли з авта і потрапили на подвір’я, захаращене дошками, побитими відрами з рештками розчину, якимись ящиками і цеглою.
— Я тут ремонт недавно скінчив.
Він відімкнув двері і пропустив мене в хату. Тут і справді після ремонту панував специфічний вологий запах. Книги на стелажах косилися в різні боки, поміж книгами виднілися порожні пляшки імпортних напоїв, порцелянові фігурки, касети і якісь пуделка.
— Ти сам живеш? — спитав я, не сумніваючись у відповіді.
— Сам. Розлучився недавно з жінкою. Забембало її таке життя.
— Невже вона грошей не любила?
— Ти знаєш, бувають серед жінок і винятки. От вона до таких винятків і належала. Та я, зрештою, не жалкую. В моїй праці дружина тільки зайва перешкода. Мені ж частенько доводиться не ночувати вдома. А тепер сідай ось тут, я зроблю знимку.
— Навіщо?
— Накази не обговорюють. Може, тобі закордонний паспорт збираються зробити. Звідки я знаю?
Я вмостився в кріслі під стелажем і став оглядати книги. Тут красувалася звична колекція українського інтелігента — вітчизняна і зарубіжна класика. Видно, що господар надавав перевагу серійним виданням, але більшість із них пишалася незайманістю.
— Вип’єш? — спитав Ярко.
Я здивувався його пропозиції. І видно це не залишилося поза його увагою.
— Запам’ятай, — підняв угору вказівного пальця. – Тільки в хаті алкоголіка нема чого випити.
— Ніц не маю проти. Але наскільки я чув…
— Власне, і що ж ти чув? — вдавано зацікавився він, ставлячи на столику пляшку коньяку і шампанське. — Що ти п’єш?
— Шампанське. Я чув, що ти присів на наркотики.
— Наркотики! Що ти знаєш про наркотики? — Він розкоркував шампанське й налив у келих, а собі хлюпнув коньяку. — Тільки й всього, що покурюю зіллячко. А вони вже бучу зняли. Я ж не колюся і взагалі я в цій справі далеко не фанатик. Ось навіть коньячок полюбляю.
Він сів навпроти і ми випили.
— Мені байдуже, — сказав я. — Мене взяли на роботу і обіцяли добрі гроші. Я не збираюся ставати при цьому нишпоркою і винюхувати, хто чим дихає.
— Рано чи пізно тебе й до цього змусять. Тут усе надто тісно переплетено. І між іншим ця робота не позбавлена ризику. Надіюсь, тебе попередили.
— Я звик до ризику, — збрехав я.
Ярко розсміявся.
— Ризик ризикові не пара.
V
Наступного дня зранку я поїхав з Дзвінкою на базу. В машині при Максові ми були з нею на «ви» і намагалися розмовляти про нейтральні речі. На подвір’ї бази ми вийшли, з задоволенням залишивши Макса в авті.
— Ай-я-я-я! Кого я бачу! — розквітнув, мов півонія, маленький кругленький єврей і пішов нам назустріч, розкинувши руки. — Моя леді! Невже я знову можу вам прислужитися?