— А ви не могли б мені все пояснити?
— Ми маємо в дитячому будинку вдочерити дівчинку. Ми з вами приїхали з Єревана. Директорка дістане кругленьку суму й оформить усі папери. Я вже була нині зранку, але виявилося, що потрібен і батько. Не забудьте, що розмовляти мусите каліченою російською мовою.
— Ну, це я вмію. А що ми далі будемо робити з нашою донечкою?
— Навчати жити, — відказала вона тоном досвідченого педагога.
Не скажу, що мене тішила вся ця комедія з оформленням батьківства, але відмовитися не було можливості.
Авто ми лишили на сусідній вулиці, щоб не засвітитися з львівськими номерами. Я зачесав волосся назад і вбрав чорні окуляри.
Пишна розмальована пані директорка зустріла нас мало не з обіймами. Видно, що вранці фрау Ольга вже встигла її задобрити. Вона відразу провела нас до себе в кабінет, запропонувала каву з коньяком, не забувши при цьому розсипатися компліментами на адресу вірменських коньяків, і стала шурхотіти паперами.
— Дівчинку вже збирають, — повідомила вона. — Прошу ось тут розписатися… і тут… і тут…
Ми поставили підписи. Можливо, варто було попередньо потренуватися, бо щось мій підпис вийшов якимсь надто закрученим, як то буває в людей, які ще його не виробили.
— У вас там чудовий клімат, — сказала мрійливо директорка. — Я була в Єревані кілька років тому… Фрукти… виноград… Дівчинці все це дуже потрібне. Організм якраз розвивається. Я дуже рада, що Мартуся поїде жити на Кавказ. А які у вас люди! Які люди!
Вона торохтіла без упину, доки фрау Ольга не вийняла з торбинки згорток з грошима і не передала їй.
— Перерахуйте, — сказала фрау усміхнено.
— Ну, що ви! Що ви! — почервоніла та. — Я вам вірю! Ви солідні люди! Я відразу, тільки глянула і бачу — які солідні люди!
З цими словами вона розгорнула гроші в себе на колінах і таки перерахувала.
До кабінету молода вихователька ввела чепурненьку дівчинку з довгим каштановим волоссям. Дівчинка була схожа на ляльку і мала великі чорні очі.
— А ось і Мартуся! — радісно повідомила директорка. — Мартусі чотирнадцять років. Вона дуже гарно вчиться. Мартусю, це твої нові батьки. Вони приїхали за тобою аж з Єревана. Уявляєш? В Єревані тепло. Там ростуть персики, гранати… Там дуже люблять дітей… Мартуся така сором’язлива.
Дівчинка дивилася на нас з-під лоба і мовчала.
— Ну що, — озвався я, — нам пора?
— Так, — відповіла фрау Ольга.
— Мартусю, обов’язково напиши мені, як ти влаштувалася, — сокотіла директорка, погладжуючи її по волоссю.
Ми попрощалися. Директорка і вихователька розцілували Мартусю мало не зі сльозами на очах. Фрау взяла дівчинку за руку, і ми покинули інкубатор будинку розпусти.
Коли ми сіли в авто, дівчинка спитала по-російськи:
— Ми їдемо в аеропорт?
Я зиркнув на фрау Ольгу.
— Можеш говорити з нами по-українськи, — відказала та. — Ми будемо мешкати у Львові.
— А чому Марія Іванівна сказала, що ви вірмени?
— Вона щось переплутала. Ми львів’яни.
— Це добре, — зітхнула дівчинка. — А то я вже переживала, що заберуть мене кудись далеко і я ніколи не побачу ні Львова, ні своєї бабусі.
— А в тебе ще є бабуся? — спитала роздратовано фрау.
— Є. Вона вже старенька і хвора.
— Ну, ти бач! — моргнула мені фрау. — А та запевняла, що…
Вона не договорила, але я збагнув, що директорка обдурила, сказавши, що дівчинка не має родини. Цікаво, що з її батьками…
— І ще я боялася, що ніколи не навчуся говорити по-вірменськи. Я й по-російськи не люблю, а то по-вірменськи! А найбільше я боялася, що ви дасте мені зовсім інше ім’я.
Я спробував глянути на неї очима мужчини, який кохається в підлітках. Мартуся була високого зросту і мала гарну фігуру. Під сукеночкою вимальовувалися невеличкі груденята, а ніжки були круглі й рівні. Практично вона вже сформована і виглядає цілком звабливо. Але зараз у ній ще було чимало дитячого. Я з жахом уявив, що її чекає. Мені неприємно було усвідомлювати, що якимсь чином і я причетний до всього цього. Проте іншого способу, як здійснити замислене з Ярком, я не мав, я мусив грати свою ролю, а коли нам пофортунить, буде врятована й дівчинка.
— А ким ви працюєте? — спитала мене вона.
— Я лікарка, а пан Юрко інженер, — відказала фрау Ольга.
— А де я буду ходити до школи?
— До школи? Та скільки там тієї школи. Скоро вже літо. Підеш з вересня.
— От і добре! Мені не подобається школа. Але, може, потім сподобається… Мені вас називати мама і тато?