— Які ж будуть наші імена? — слушно нагадала Марунька.
— Ну, ти можеш залишатися Маріанною, — відповіла Леська. — Я буду Єлена, а він — Коста.
— Мені більше подобається Нікос, — сказала Марунька.
— Казандзакіс, — уточнив я.
— Що?
— Був такий грецький письменник. Нікос Казандзакіс.
— Письменників нам не треба, — категорично похитала головою Леська. — Будеш Коста… Ах, міо, міо Коста!… – Вона замріяно відкинула голову, а за мить видушила крізь зуби: — Жлоб… Подарував мені французький коньяк і сам його видудлив за ніч.
— А ти де була?
— У трансі.
Тут швейцар милостиво розчахнув двері, і ресторан наповнився галасом. Юрба вмить обсіла столи. Але далеко не всі. Кілька столів зосталося вільними, проте швейцар знову зачинив двері і повісив табличку: «Вибачте. Місць немає». Тепер настав його зоряний час. Надалі запускатиме лише окремими групами, докладно з’ясувавши, скільки має бути осіб, а адміністратор навіть поцікавиться, що саме вони збираються замовити на вечерю, бо ану ж це ті, хто за пляшкою пива зібрався бавитися до півночі.
Того вечора за п’ятьма столами «працювало» дванадцять повій. «Мої» сиділи за шостим столом, але повіями не були. Бо були греками. Скільки ще в залі було таких «греків», важко сказати.
Швейцар, маючи з повіями угоду, особисто скеровував потенційних клієнтів за столи з повіями. Одних — на їх власне замовлення, а інших — на замовлення самих повій. Цим він скидається на вуличного регулювальника. Після такого жесту, який вказує напрям руху для грошовитого клієнта, повії зводять голови і насторожено проводжають поглядами кожного з них. Ось два грузини вже щось нашіптують швейцарові, і той, кивнувши, показує рукою на наш столик.
— Увага, — шепоче Єлена і пригублює шампанське.
У нас на столі крім пляшки шампанського і тарілочки з цукерками більше нічого нема. Я цмулю шампан і намагаюся не дивитися на грузинів. У цю мить почуваюся такою ж повією, як і мої нові подруги. Дурна фраза з дурного анекдоту починає мигтіти в мозку: «Ох, не могу — січас отдамся». Відчуваю, як тихо-тихенько опускаюся на дно і стаю там своїм чуваком, а дно — моєю стихією. Я — грек, альфонс і блудник.
Грузин: Извинит. Ки вам можьно?
Єлена: Міса арахі.
Маріанна: Есі ясу… ясу…
Коста: Да, да… пожалюйста… ясу…
Грузини сідають якось дуже обережно, наче їх попередили, що крісла зроблено з чеського скла. Обом під сорок. Здорові хлопи. Такий як тріпне, думаю собі, не знати де опинишся.
Якусь мить панує мовчанка. Ми троє вдаємо повну байдужість. Дівчата курять, я попиваю вино. Грузини повільно дозрівають. Нарешті один засвічує золото зубів:
— Ви іностранец, да? Ілі местний?
— Наверно местний, — додає другий.
— Ми — греки, — пояснюю каліченою російською мовою. — Ми вчимося у Львові.
— О, греки! — захоплено вигукують грузини. — А ми – Колхида, да? Помниш? Язон, Медея, Аргос? Залатой руно?! А? Помниш? Адисей, да?
— Ясу! — скрикую я, наче зустрів по довгих мандрах рідного брата, і ми кидаємося одне одному в обійми. — Ясу! Колхіда!
— Вашь — Язон, нашь — залатой руно, да?
— Ясу! — знову тішуся я і тисну обом руки.
— Куда девал залатой руно, а? Ето типер валута, да? А ти забрал, ничего не дал!
Після цього відбулося знайомство. Грузинів звали Теймураз і Отар. Вони дуже швидко вияснили для себе суттєвий факт, що я — брат Маріанни, а Єлена не моя дівчина. Тобто обидві гречанки були вільні. Це дуже втішило грузинів, і вони, закликавши офіціанта, вкрили стіл наїдками та напоями.
Далі вже все йшло як по маслу. Грав оркестр, грузини танцювали з чарівними гречанками, делікатно розставляючи сіті і заманюючи в них «невинних пташат», хоч насправді самі вже були в сітях від тієї самої хвилини, як переступили поріг цього ресторану. Гречанки належали до майстринь своєї справи і «знімалися» дуже повільно, відступаючи з кожним танцем лише незначну частину території.
А тим часом я сидів за столом, забутий і покинутий, обстежуючи все довкола пильним оком сутенера. Бо якщо глянути на ресторанну залу оком пересічного відвідувача, то можна побачити лише людей, зайнятих розмовами, їжею, напоями і танцями. Громадяни після трудового дня вирішили трохи відпочити. Нічого цікавого. Але це тільки так на перший погляд. Спробуйте придивитися уважніше, зупиняючи погляд на кожному зі столиків трохи довше… Ні-ні, не так — ще уважніше… Бачите? Перед вами не просто зала. Перед вами тяжко працює могутній цех! І хоч не чути ані ударів молота, ані скреготу металу, праця кипить і приносить прибуток.