— О-ой, пане Юрцю! Як я ся тішу! Ну, як там ваша нова праця? Сідайте і вгощайтеся. Мала-м ту гостей з Польщі.
В її голосі вчувалося легке захмеління. Я вигідно розвалився у плетеному кріслі з доброю порцією югославського вермуту і сказав:
— Не знаю, чи маю вам дякувати, чи навпаки…
— Я була проти того, щоби ви йшли на цю роботу, — зітхнула пані Аліна. — Але Дзвінка так просила… Я не могла їй відмовити. Ви вже пробачте мене за всю ту комедію. Але хіба не хочете сказати, що вам там зле?
— А хіба ви не орієнтуєтеся, яка то банда? Я ще з таким криміналом справи не мав. Торгівля дівчатами і малолітніми дівчатками — це вам не забава.
— За малолітніх я вперше чую.
— Невже вам Дзвінка не розповідала?
— Ні. Можливо, не хотіла мене полохати. Бо якби я дізналася аж про таке, то нігди би вас не рекомендувала на ту роботу. Я давно знаю пана Ромця, знаю, чим він займається, але щось такого навіть не уявляла. І що — тепер? Що ж ви тепер хочете робити?
— Рятувати Дзвінку.
— Яким чином?
— Пані Аліно, не будете ж ви заперечувати, що Дзвінка потрапила туди завдяки вам? Ну от, маєте тепер можливість загладити свою провину.
— Що від мене вимагається?
— У цю хвилю тільки обіцянка допомогти, коли така допомога буде потрібна.
— Я готова для вас із Дзвінкою на все. Мене нічого з паном Ромком не єднає. А чи Рома теж потребує рятунку?
— Не думаю. Вона, здається, прижилася. А нам із Дзвінкою можливо треба буде підшукати якийсь надійний схрон.
— Не бійтеся, я вас так сховаю, жи вас вся міліція Совітського Союзу не знайде. Як вам подобається вілія в Карпатах?
— Чудово.
— А десь так за місяць я підготую вам документи для виїзду за кордон. Спочатку до Угорщини, а звідти до Австрії.
— Ви справді це можете?
— Я можу все, — проказала вона не без пихи.
Її план мені припав до вподоби настільки, що я замислився, чи варто діяти в парі з Ярком. Його план був куди небезпечніший і при цьому досить непевний.
Х
Ярко спинив авто коло будинку фрау Ольги і сказав:
— Завтра ввечері приїдеш до мене додому. Після того, як зв’яжешся з Франьом.
У саду я побачив Мартусю, вона гралася з козеням. У вікні сиділа фрау і зображала на обличчі привітну усмішку.
— Ну як ся маєш? — спитав я дівчинку.
— Добре. Це мені вчора було погано. В мене була грипа?
— У тебе просто була температура, — збрехав я.
— Мене зранку боліла голова.
— Вже пройшла?
— Пройшла. Давай погуляємо?
Я гукнув фрау Ользі:
— Ми підемо прогулятися.
Фрау радісно помахала нам ручкою.
Ми пішли на луг, Мартуся рвала квіти і весь час зиркала на мене.
— У мене таке вражання, що ти хочеш мені щось сказати, — промовив я.
— Я все пам’ятаю.
— Що ти пам’ятаєш?
— Все, що було уночі.
Я отерп.
— А що було?
— А ви ніби не знаєте?
— Ні.
— Мене виціловував якийсь товстий дядько… Але не так… а інакше…
— Ти ж спала…
— Я вдавала. Мені дали якісь пігулки, я одну випила, а інші за щокою потримала, а тоді виплюнула. Я таке ще в нашому дитбудинку робила. Мене тягло трошки на сон, але не так сильно. Я чекала, що зі мною буде далі. А тоді прийшов той кабан і почав мене цілувати.
— Тобі не було страшно?
— Ні, я вже знаю, що це таке.
Я не втримався і засміявся.
— Що ти можеш знати?
— У нас був учитель, він мене садив собі на коліна, гладив і цілував. Намагався весь час залізти під сукенку.
— І цей учитель тільки тебе вподобав?
— Ні, не тільки. Але потім ми домовилися між собою і всі разом прийшли до нього, і пригрозили, що все розкажемо директорці. Тоді він відстав.
— Ну добре, а що було далі вночі?
— Кабан обслинив мене з ніг до голови, а потім захропів і врешті забрався. Я поспала, а рано встала і вийшла в сад. Там гуляли дві дівчинки. Вони мені все пояснили, куди я попала. Їх так само з дитячого будинку забрали. Але з ними ще й не таке виробляють. З ними усе по-справжньому. Спочатку, вони розказували, це дуже болить, але потім можна терпіти. Залежить тільки від клієнта.
— Ого! Я бачу ти тут сильно просвітилася. Але навіщо ти мені все це говориш? Думаєш, я не такий, як всі інші?
— Думаю. Я підслухала, що про вас говорила пані Ольга панові Ромкові.
— О, це цікаво.