— А шампана хочеш? — спитав я.
— Бррр! Принципово не похмеляюсь.
— Я теж. Але шампан чудово скрашує муки очікування.
— Чим ти зараз займаєшся?
— Всім потроху.
— А точніше?
— Нічим.
— Нічого не змінилося?
— Власне чекаю змін на краще. З’їж канапку.
— Ти вже забув, що з самого ранку я п’ю лише каву? Без нічого.
— У тебе сьогодні вихідний?
— Відпросилася. Які в тебе справи з Франьом?
— Це ти краще сама в нього спитаєш. Я думаю, він від тебе секретів не має.
— Перестань стібатися. Я з ним не настільки зблизилась.
— Не наскільки?
— Не настільки, — повторила з притиском вона. — І невідомо, чи зближусь.
— А хотіла б?
— Ні. Що за особу ти чекаєш?
— Ти її не знаєш. Як тобі Франьо?
— В якому розумінні?
— Як мужчина.
— Я ніколи не роблю висновків з першої ночі. А чому це тебе раптом стало цікавити?
— З ввічливості.
— З ввічливості? Ти думаєш, я тобі повірила?
— Ні. Але це правда. Це все одно, що запитати: як тобі смакувала кава?
Вона уважно подивилась на мене з таким виразом, з яким дивиться психіатр на потенційного пацієнта. Потім закинула ногу на ногу, оголивши кругле сите стегенце.
— Я б на твому місці вбрав майточки, — сказав я. — Бо коли тебе Франьо застане в такому пікантному вигляді, то боюся, що ти втратиш нагоду зробити висновки з другої ночі.
Вона розсміялася.
— Мені на Франьові не залежить. Я скоро виходжу заміж.
— Як скоро?
— За місяць.
— Ага, то ти просто піднімаєш свою кваліфікацію?
— Можна це назвати й так. Невигуляна дівка дуже небезпечна, хіба не знаєш? От я й надолужую.
— А хто цей щасливий обранець?
— Інтелігентний хлопець. Я до шлюбу з ним не збираюся спати. Але свої сексуальні потреби мушу якось задовольняти.
— Ти що, готуєшся розігрувати цілку?
— Звичайно. Все буде, як книжка пише.
— А він уже спав з кимось?
— Ніби спав, але досвіду не має. Принаймні з цілочкою він ще не кохався.
— І яким чином ти продемонструєш свою незайманість?
— Забіжу на хвильку в лазничку — мені ж треба позмивати косметику. А там запхаю собі розрізану цитрину…
— Куди запхаєш? Невже туди?
— Саме туди. Цитрина сприяє скороченню м’язів, і виникає ілюзія справжньої цілки. Для повноти картини мазну ще по простирадлі червоним фарбником для волосся. Ось і все.
— А як щодо цитрини? Вона має там залишатися?
— Та ні! Вистачить кількох хвилин. А що це ти так зацікавився?
— Просто перевірив, чи ти все правильно засвоїла. Чи раптом чогось не переплутала.
— То ти знаєш цей спосіб?
— Ще б пак. Це ж я тобі його й відкрив.
— Та ну! Жартуєш?
— Я розповідав тобі про школу кохання пані Аліни. Згадай. І між іншим про цей народний спосіб.
З вулиці долинув звук мотору. Я визирнув — про вовка промовка. Нарешті з’явилося авто пані Аліни. Я вилетів стрілою. Вже на бігу побачив Дзвінку. Вона напівлежала на задньому сидінні і ніби спала. Я сів коло пані Аліни.
— Що з нею? — спитав я.
— Вона непритомна, її чимось накололи.
Я глянув на Дзвінчині руки, на яких виднілися сліди заштриків, і все зрозумів.
— Ви маєте знайомого лікаря? — спитав я.
— У мене повно знайомих лікарів. А ви хочете такого, щоб вивів її з цього стану?
— Звичайно.
— Тоді їдемо. В мене обмаль часу, ще ж мушу відвезти касету.
— Взагалі, за те, що вони з Дзвінкою зробили, я міг би їм не давати жодної касети.
— Ну-ну, не жартуйте. Ті розбишаки погрожували, що рознесуть мою школу на цурпалля.
— Не бійтеся. Мені та касета не потрібна. Розкажіть ліпше, як то було.
— Ну, як… Приїхала я і застала всіх за нарадою. Вони були страшенно ошелешені, коли я сповістила, що ви живі й здорові. Тота вампірична кобіта визвірилася на Макса, назвала його одороблом. Далі почали між собою сваритися. Я сказала, що ви дасте касету за Дзвінку. Вони довго сперечалися, але таки згодилися… Тільки коли її винесли, я аж отерпла. «Що ви з нею зробили?» — питаю. «Не бійтеся, — каже Роман, — вона спить після заспокійливого заштрику». От і все.
— Вони за вами стежили?
— Намагалися. Але то ся їм не вдало. Я так погнала, що дуже скоро стратила їх з ока.
Ми спинилися біля лікарні. Я взяв Дзвінку на руки й поніс за пані Аліною.
Її знайомий лікар дуже втішився, що може пані Аліні чимось прислужитися, і небавом Дзвінка вже лежала в палаті. Крім неї, тут лежала ще якась жінка, і більше нікого.
— Я думаю, її накололи морфієм, — сказав лікар. — До вечора очуняє.