— Ні, — Кирило заперечно труснув головою, допитливо вдивляючись у обличчя Леслі.
Очі його за димчастими скельцями окулярів він розгледіти не міг, але посіпування кутиків рота свідчили, що американець на межі нервової напруги.
— Те, що ви кажете, Фреде, дуже цікаво, — якомога спокійніше і м’якше сказав Кирило, — ми обов’язково повернемося до цієї теми. Але час підніматися і братися до роботи. — Він указав нагору.
— Так-так, звісно, — кивнув Леслі, — давно пора. Йдіть уперед. Я за вами.
Піднімаючись, Кирило чув у навушниках шолома уривчасте дихання Леслі. Іноді доносилося мимрення. Схоже було, що американець розмовляє сам із собою. Кирило розрізняв обривки деяких фраз: «Енріке зрозумів перший»… «Машина могла помилитися»…
У десятку метрів від устя Кирило раптом почув голос Сергія:
— Ну де ви там, чому мовчите?
Він приготувався відповісти, але його випередив Леслі:
— Піднімаємося, вже біля виходу.
Тон його голосу здався Кирилові ненатурально бадьорим.
— Чому не відповідали?
— Не чули, — сказав Кирило. — Давно викликаєш?
— Давно. І не бачив світла ваших ліхтарів.
— У цієї шахти свої особливості, — знову долучився Леслі, — поглинає і світло, і радіохвилі, і діє людям на нерви. Щоправда, не всім, — і він додав тихо, ймовірно, щоб не розчули на поверхні, — ви забудьте, Кириле, що я базікав там унизу. Все цілковиті дурниці…
Він зупинився й озирнувся. Кирило також озирнувся. Позаду був густий, здавалося, відчутно щільний морок. Світло ліхтарів майже не проникало в нього.
— Коли ми спускалися, було інакше, — невпевнено відзначив Кирило.
Леслі посміхнувся:
— Так само, колего. Ми світили собі під ноги… Дивне місце, еге ж?
Перші два дні вахти минули без пригод. Ствол удалося поглибити ще на двадцять метрів. Працювали лише одним агрегатом. Другий — американський — ще до першої проходки витягнули вгору за допомогою електричної лебідки. Удосвіта третього дня вниз спустилися Сергій і Гіббі. Вони мали взяти проби льоду із забою й закріпити внизу блок рухомого каната, за допомогою якого Фред збирався здійснювати спуск і підйом людей.
Маленьке червонувате сонце тільки ледь прорізалося в багровій імлі над східним виднокраєм, коли Кирило, що закінчив уранішнє прибирання в житловому приміщенні, підходив до устя свердловини. Фред порався біля підйомного механізму, до якого вже був приєднаний барабан рухомого каната.
Помітивши Кирила, Леслі помахав рукавицею. Кирило підійшов.
— Зараз вони там відрегулюють нижній блок, і можна кататися, — сказав Фред. — Ось карабіни для зчеплення з канатом. Браслет карабіна кріпиться на рукавиці скафандра. Хочете спробувати?
— Так. — Кирило узяв один з карабінів, защипнув браслет. — Але… як діяти ногами?
— Ноги мають ковзати по льоду. Положення ступнів, як на лижах. Можна навіть пристосувати щось на кшталт коротких лиж чи саней. Ну а взагалі ця штука головно для підйому. Спускатися можна по-старому — пішки. Не слід прискорювати спуск…
Кирило підійшов до самого устя шахти. Морок починався в декількох метрах від поверхні.
— Чому все-таки не видно світла ліхтарів унизу? — роздумував уголос Кирило. — Видно ж від забою небо…
— Ну, це зовсім просто, — відгукнувся Фред, — шахта викривлена в середній частині. Небо видно знизу не звідусіль, лише від північного краю забою.
— Не подумав! — вигукнув Кирило. — Ви, звісно, маєте рацію.
— Ще б пак… Але я маю рацію і в іншому. Лід у шахті справді поглинає світло. А ось чому, ніхто не знає…
Різко здригнулися обидві вітки каната, що зникали в мороку шахти.
— Укріпили нижній блок, — відзначив Фред, — хвилин через п’ять увімкну двигун.
Ривок повторився, ще дужчий.
— Це, звісно, Гіббі; не може не показати силу, ведм…
Леслі урвав мову на півслові, тому що по вітках каната побігли хвилі все сильніших струсів.
— Що вони там, звар’ювали?! — закричав Леслі. — Зірвуть канат із барабана.
— Певно, сигнал тривоги, — швидко сказав Кирило. — Може, просять допомоги? Вмикайте, Фреде.