Приголомшений Джеферсон мовчав.
Генерал протягом декількох хвилин уважно спостерігав за скам’янілим обличчям співрозмовника.
— Сподіваюся, зрозуміли, — резюмував Першинг, встаючи. — Я також добре розумію вас, — продовжував він, кладучи руку на плече Джеферсона, — Джон Сміт — ваш учень… Однак нове не обходиться без жертв, це ви чудово сказали.
— Але як же вони, — прошепотів старий учений, не роблячи спроби підвестися і ще нижче опускаючи голову, — як же вони всі: Шервуд, і Кетрін Мілс, і Джон?..
Генерал ледь помітно похитав головою, поволі обійшов навколо столу, опустився в крісло, узяв сигару.
Джеферсон стискував голову тонкими жилавими руками і сидів не ворушачись.
Генерал прикурив від променів статуї Свободи — срібної запальнички, що стояла у нього на столі, — відтак сказав:
— Адже вони знали, на що йдуть. І ми з вами знали, професоре. Політ «Атланта-1» — це розвідка. Розвідка боєм. І вона показала, що операцію треба підготувати краще. Ось ми й підготуємо… Послати зараз «Атлант-2» на Місяць — авантюра.
— Значить, і політ «Атланта-1» був авантюрою, — прошепотів Джеферсон не піднімаючи голови.
— Звісно, ми ризикували… У питаннях престижу ризик неминучий. Нас виправдовує те, що ми не знали планів росіян. Якби була певність, що вони обмежаться лише обльотом…
Джеферсон труснув головою і схопився з крісла.
Спершись руками об край столу, він нахилився до самого обличчя генерала й закричав:
— Це обман, огидний обман, і ніякими фразами, чуєте, Першинг, ніякими фразами його не виправдати. Ми обдурили їх: Шервуда та інших. І обдурюємо тепер свою країну і весь світ, зберігаючи в таємниці те, що трапилося. Це треба припинити, зараз же, негайно…
Генерал поспішно відсунувся. Гидливо поглядаючи на професора, дістав тонку батистову хусточку; витер рукав кітеля, на який потрапили бризки слини.
Джеферсон продовжував кричати про обман, героїзм, обов’язок, про те, що наука принесена в жертву політиці…
Генерал не слухав. Він дивився у спотворене люттю й болем обличчя старого вченого і думав про те, що все це — також фрази… Два місяці тому Джеферсон сам наполягав на прискоренні старту першої ракети. А зараз… Як же важко працювати з цими неврастеніками з Консультативної ради. Жоден не хоче зрозуміти, що врешті-решт усі вони лише технічні виконавці тих великих і важливих планів, які народжуються тут, в Управлінні космонавтики… Одначе досить, треба «приземлити» любого професора.
— Усе це, мабуть, якоюсь мірою справедливо, — тихо сказав генерал, коли Джеферсон на мить зупинився, щоб перевести подих. — Але зрозумійте, рішення вже ухвалене і нам з вами залишається лише якнайкраще виконати його. Я був певен, що пан Паап пояснив вам становище… Сьогодні вранці президент затвердив рекомендації сенатській комісії…
— Я зараз же їду до президента, я… — перебив професор.
— Повторюю, затвердив рекомендації, — ледь підвищив голос Першинг. — Операція «Атлант» буде збережена в таємниці. Наразі… Росіяни не повинні дізнатися чи здогадатися, що на Місяці лежать уламки нашого «Атланта». Якщо чутки просочаться і це прискорить дії росіян, — наслідки будуть найсумніші… Для всіх нас, любий професоре. І, зрозуміло, в разі будь-якого газетного галасу надійде офіційне спростування… Це цілком природно… Давайте закінчимо на цьому нашу малоприємну розмову. Далебі, життя складається не з самих неприємностей… Ось, наприклад, учора я чув, що ваша кандидатура начебто висунута в Національну академію. Прошу прийняти мої найщиріші вітання, адже ваше обрання гарантоване…
— Облиште, Першинг… — почав Джеферсон, але затнувся і, схопившись рукою за груди, важко опустився в крісло.
Генерал поспішно подзвонив.
— Води й лікаря, мерщій, — сказав він ад’ютантові, що виріс на порозі. — Професорові зле.
— Нічого не треба, — пробурмотів старий учений, підводячись. — Нічого… Я поїду… до президента…
— Може, спочатку до лікаря, — умовляв Першинг, під руку проводжаючи професора до дверей кабінету. — Бачите, як шкідливо вам хвилюватися… Ви не бережете себе… Всього найкращого. І, будь ласка, не забудьте про нашу розмову… Проведіть, ад’ютанте.