— Отож, тим важливіше йти на глибину, — Кирило вказав у отвір шахти.
— Ні. Якщо поле пов’язане з льодом, треба йти туди, де потужність льоду максимальна, і там, знаходячись на поверхні, спробувати перевірити твою гіпотезу.
— Нашу гіпотезу, Мику?
— Аж ніяк. Проблему ведеш ти. Я лише трохи підправив напрям… на крутому повороті. Ймовірно, ця шахта хороша лише остільки, оскільки показала, що для подальшого пошуку шахти наразі не потрібні. Наразі… Потім подивимося. Я дуже розраховую на тебе, Кіре… Може, справді, ти інший, ніж ми всі… І тобі вдасться… Треба лише дотримуватися обережності… на крутих поворотах.
— Хочеш підсолодити пігулку?..
— Ні. Я, власне, вийшов сказати тобі, що за нами сьогодні не прилетять. Доведеться ночувати тут.
— А що трапилося?
— Нічого… Не варто ризикувати після тих нічних сполохів.
— Ми як аквалангісти в океані, — з гіркотою відзначив Кирило. — Плаваємо біля самої поверхні, а під нами безодня… загадок.
— Ось і не поспішатимемо. Перш за все спробуємо зверху визначити глибину безодні.
Сонце потонуло в багровій імлі, не торкнувшись лінії обрію. Швидко темніло. Бліде світло зійшлого Фобоса ледве пробивалося крізь пелену куряви, що висіла над планетою.
Думка палахнула мов блискавка.
— А якщо Фобос? Дивний згусток металу, що обертається зовсім низько над планетою і всупереч усім законам механіки не падає на неї. Суперечки про його походження почалися ще до перших космічних польотів. Його період обертання всього сім з половиною годин. Ніхто з нас не намагався зіставляти його положення на небі з моментами появи фантомів. Що коли «спусковий механізм» поля пов’язаний саме з ним?..
Кирило замовк, уражений своїм припущенням.
— Ходімо, — Бардов указав у бік житлового куполу.
— Я ще трохи побуду тут… Хочу подивитися…
— Тільки без дурниць, — попередив шефуня, — і не довго. Хлопці вже готують вечерю.
Він неквапом попрямував до місця ночівлі.
«Фобос, Фобос, — подумки повторював Кирило, — найпевніше це — уламок Фаетона. Дехто вважає — естафета розуму прийшла звідти. Значить…»
З’явився наростаючий неспокій. Він щось має зробити… Але що?.. Кирило зціпив зуби, намагаючись зосередитися, збагнути нездоланний внутрішній поклик, який наростав, подібно до хвиль, і знову згасав. Це було мов вислизаючий спогад про давно забуте. Здавалося, ось зараз настане прозріння, і він зрозуміє… Ні… Хвиля знову відринула, залишаючи гіркоту безсилля.
Кирило кинув погляд на Фобос. Вуглуватий сіро-оранжевий диск майже на очах змінював положення, піднімаючись усе вище до зеніту… Кирило спробував ще раз примусити себе налаштуватися на загублену хвилю… Всередині панувала глуха порожнеча… Що це було? Грань нездійсненого контакту чи… початок захворювання, як у Енріке, Азарія? Він раптом відчув страшенну втому, закортіло лягти тут-таки біля самої шахти, заплющити очі й не думати ні про що. Насилу долаючи кволість, що скувала його, Кирило почвалав до житлового куполу, навпомацки відшукав контакт зовнішніх дверей. Натиснув. Двері відчинилися. Кирило ввалився в тамбур і втратив свідомість.
Коли він опритомнів, виявилося, що він лежить на койці в житловому відсіку купола. Скафандр уже знятий, і шефуня, розташувавшись поряд у складаному кріслі, уважно дивиться на нього. Кирило зробив рух, намагаючись підвестися.
— Лежи, — Бардов притримав його за плечі, — ну як там Фобос?
— Нормально.
— А ти?
— Голова запаморочилася…
— Правильно. У твого скафандра відмовив апарат регенерації кисню. Не перевірив при виході? Добре, що ми почули, коли ти входив.
— Я, значить, недовго…
— Не дуже. — Він помовчав, продовжуючи критично розглядати Кирила. Відтак запитав: — А ти там… нічого нового не угледів?
— Нового… Ні…
— А старого?
— Теж, далебі, ні…
— Якимсь ти став невпевненим, Кіре, — шефуня гидливо поморщився, — а ну давай, як на іспиті.
Кирило розповів, що з ним було.