Юрій та Леона гортали книгу відгуків, чекаючи вечірньої радіопередачі.
— Зізнаюся, у мене відпала охота писати щось сюди, — сказав Юрій. — Ця книга також якась «несправжня», як і весь курорт. Колись давно існувало поняття «бюрократія». Форма його з роками змінювалася, але суть залишалася одна і та сама. Вона полягала в доведенні всього до абсурду… Тут на Таенга до абсурду доведене прагнення змусити людину відпочивати. Я розумію цього товариша з Марса. Його довели до того, що він заговорив віршами. Я також скоро почну писати вірші про тарілочки-скойки, про квіти з нейтральними запахами. Бідні квіти! Їх запахи стерильні. З них штучно вилучено все, що може подіяти на людину збуджуюче або, навпаки, навіяти смуток. Я втомився чекати півгодинної радіопередачі, як нагороди за хорошу поведінку, втомився від усевидющих електронних очей з їх вкрадливими порадами: «чи не час вам вийти з води», «чи не час вам піти в тінь», «чи не слід вам полежати на сонці»…
— Це все робиться з найкращими намірами, Юро, — посміхнулася Леона.
— Ось це найстрашніше, люба! І ти поглянь, що написав наш спільний друг доктор Уемі у відповідь на скаргу марсіанина. «Вірші хороші, але: 1) на Таенга риф, пляжі, океан, пальми, повітря і сонячне світло є абсолютно натуральними; 2) штучна кліматизація на пляжах не застосовується; 3) метелики, цикади і птахи, в основному, натуральні (більшість видів завезена з Австралії). Авторові віршів рекомендувати заспокійливі ванни та електронну кліматизацію палати, що виключала б появу снів». Ач як! Усе-таки добре, що ми післязавтра їдемо. А може, він і нас позбавив снів, Лю…
— Ні. Вчора я бачила уві сні тебе… Але, далебі, ми все-таки даремно вибрали цей ультрасучасний курорт. Ти не звик так відпочивати…
— А ти, Лю?
— Я не шкодую про ці три тижні. Тут немає радіо й газет і надто багато синтетиків, та зате тут щоранку нас зустрічав простір океану, і ласкаве сонце, і легкі хмари. І, засинаючи, ми слухали дзвін цикад…
— Австралійських!
— Земних, Юро. Наших земних цикад, а не якихось чудовиськ марсіанської пустелі.
— Тобі подобається тут?
— Не знаю… Але я так люблю океан… Мабуть, океани — найпрекрасніше, що є на Землі. Дивно, правда? Мої предки були кочовиками пустель, а я найбільше люблю океан.
— У тебе від твоїх предків залишилися лише очі.
— І погляд на природу, Юро… Досвід і історія всіх минулих поколінь живуть десь глибоко усередині нас. Тому ми всі такі різні. І це добре, еге ж?
— Певна річ… Не розумію, проте, чому мовчить відеофон.
— Ти вже весь там, на вашому космодромі в Каракумах, — з легким докором сказала Леона, — або в Чимтаргинській обсерваторії. Я не повинна була так надовго відривати тебе від твоєї роботи. Тобі вже нудно зі мною…
— Прийом з числа заборонених. Хіба ми не обіцяли одне одному…
— Звісно… Даруй! Це так… Голос минулих поколінь… Я розумію, тобі важко тепер висидіти тут після того, як повідомили, що терранітовий корпус вашої ракети витримав випробування. Питання про старт має вирішитися з дня на день… І можливо, якраз сьогодні…
Спалахнув екран відеофону. З’явилося знайоме обличчя диктора. Юрій поспішно присунув крісло ближче до екрану.
У радіопередачі Центральної тихоокеанської станції, що обслуговувала величезний курортний район екваторіальної області Тихого океану, включалися лише вісті особливої важливості. Надзвичайне повідомлення Вищої Ради Народів було передане після короткого звіту про хід будівництва Великого термоядерного кільця Антарктиди — найбільшої силової установки Землі, яка будь-коли зводилася інженерами і призначалася для знищення крижаного панцира Південного континенту.
«Успішні випробування терраніту, — урочисто читав диктор, — дозволили внести зміни у плани досліджень Великого космосу. Влітку наступного року вперше в історії космічної навігації з Землі буде відправлена фотонна ракета з людьми. Вища Рада Народів ухвалила…»
— Ну ось і все, — сказав Юрій. — Ось, вирішили…
Він глибоко зітхнув і, дочекавшись кінця передачі, тихо додав:
— Все-таки дещо змінилося у світі за час нашого перебування тут… У офіційних повідомленнях тема зоряних перельотів перекочувала з третього на друге місце. Робота твого батька, Лю, стає проблемою номер два…
Леона, напівлежачи у плетеній гойдалці, мовчки дивилася на темніючий океан. Її покрите засмагою тіло здавалося бронзовим у променях призахідного сонця.
— А тебе можуть запросити для участі в експедиції? — раптом запитала вона, і її голос здався Юрієві дивно зміненим і далеким.