— Сонце встає, — шепнула Леона. — Біжімо поглянемо.
Тримаючись за руки, вони побігли по бетонній доріжці до піщаних горбів, що оточували космодром. Піднялися на гребінь високого бархана. На сході рожеві хмари танули на очах у перламутровому ясніючому небі. Лінія обрію ставала все чіткішою. Відтак з-за неї вистрілили золотисто-оранжеві промені і пронизали прозорі брижі хмар. І відразу налетів прохолодний вітер, зашелестів пучками сухої трави, приніс ледь уловимий гіркуватий запах пустелі. Пруг золотого диска виблискував біля самого виднокраю, й одноманітна плоска поверхня пісків розквітла барвами, стала рельєфною й чіткою. Червонуваті й жовті гребені барханів, осяяні першими променями сонця, простягнулися до далекого блідо-голубого небосхилу. Фіолетові й синюваті тіні лягли в западинах. Пустеля прокидалася. Над Каракумами сходило сонце.
— Як хороше, — вирвалося в Леони.
— Звичайно. Адже це Земля… Наша Земля!
Проводи були короткими. До дев’ятої години ранку біля приземкуватих будівель космопорту, розташованих у глибокій улоговині за десять кілометрів від ракетодрому, зібралися проводжальники — невелика група інженерів і вчених, представники Академії наук, родичі астронавтів. Кореспонденти телебачення і радіо встановили мікрофони й екрани відеофонів.
Проводи і старт ракети транслювалися всіма найбільшими радіотелевізійними станціями Землі. Сотні мільйонів людей у Азії й Африці, Америці й Австралії перервали працю, сон і відпочинок і припали до екранів відеофонів. На найбільшій середньоазіатській радіотелестанції на Памірі і на станції Місяць-головна все готово для ретрансляції звіту про велику подію колоніям землян на Венері й Марсі.
З коротким напуттям до астронавтів звернувся один із найстарших людей на Землі — поважний Бо Цинь, заступник Голови Вищої Ради Народів, відомий філософ і поет.
Він говорив про давню мрію звільненого людства — налагодити зв’язки з розумними істотами інших світів. Про ті перешкоди, які поставив простір і час на шляхах до об’єднання розуму. Говорив про відважних піонерів Великого космосу, що назавжди покинули рідну Землю у складі перших зоряних експедицій.
— Вони ще живуть десь там у безмірній далечі галактики, — говорив старий, — а ми вже поставили їм пам’ятники як померлим героям. Лише наші внуки зустрічатимуть на Землі їх онуків, якщо щастя й успіх супроводять експедиції. Сьогодні ми проводжаємо в далекий і важкий шлях ще чотирьох посланців земного людства. Ми доручили їм донести смолоскип розуму, запалений на Землі десятки тисяч років тому, до невідомих планет далеких сонць. Хай щастя й успіх супроводять вас, сини Землі. Наші думки завжди будуть з вами. Ми чекатимемо вашого повернення. Генієм і працею людей Землі створений ваш диво-корабель. Він може літати швидше від думки. Перед його швидкістю відступлять простір та час і відкриють вам доступ до заповітної мети. Ми чекатимемо! Я старий, але вірю, що зможу вітати вас у щасливу хвилину вашого повернення на Землю.
Він говорив ще про щось неголосним, але виразним голосом.
Леона не слухала… Вона стояла поряд із Юрієм, міцно тримаючи його за руку, і рахувала удари крові у скронях. Шістдесят… Значить, минула ще хвилина. Ще хвилиною менше… Як стрімко біжить зараз час… Їй здавалося, що вона збагнула нарешті, в чому відносність часу — безжального і невблаганного часу, невідомі закони якого ще не зрозумілі людям. Людина сама своїм розумом, своїми думками й відчуттями прискорює й уповільнює час. Потрібна лише велика сила волі, і можна навчитися управляти часом. Сила волі!.. Але де узяти її в такі хвилини?
Леона підвела голову і прислухалася. Тепер говорив академік Кранц. Його голос звучав різко і владно:
— Успіх вашого польоту визначить шляхи й цілі нової великої зоряної експедиції, яку ми зараз готуємо. Пам’ятайте, ви лише розвідники, авангард. Що б ви не зустріли, ви не маєте права захоплюватися. Ваше завдання — встановити придатність фотонних кораблів для далеких космічних польотів. Ваш зореліт може зробити посадку на чужій планеті, але пам’ятайте, що у вас мало часу. Обмежтеся обльотом, фотографуванням. Якщо на планеті мешкають розумні істоти, дайте їм знати про себе по радіо, скиньте вимпели й малі ракети з автоматами і лягайте на зворотний курс. Ми розраховуємо, що ваш політ триватиме десять років. Десять земних років. Проте умови і обстановка польоту можуть внести свої корективи…
Юрій відчув, як здригнулися пальці Леони. Він швидко поглянув на неї. Відкинувши назад голову, вона слухала Кранца. Губи були щільно стиснуті. Вкрите засмагою обличчя здавалося вирізьбленим із каменю. Лише пасмо волосся, що вибилося з-під шапочки, тріпотіло від поривів вітру.