Далі Леона майже не слухала. Вона згадувала… Останні тижні на Таенга, день старту четвертої фотонної, нескінченний спуск у підземелля ракетодрому й останній погляд Юри з екрану відеофону… Чи знає Юра про невідповідність часу? Чи здогадується про її рішення? Вони мусять перемогти час! І її робота над стародавньою писемністю тепер також стає викликом часові.
Якщо до відльоту нової зоряної не вдасться розшифрувати писемність тут, на Землі, вона шукатиме розгадку таємничих знаків на планетах інших сонць.
Минуло п’ять років. Стародавні знаки продовжували мовчати.
Коли Леона сказала батькові, що хоче взяти участь у зоряній експедиції, академік Таджибаєв здивовано підняв брови:
— Конкурс буде серйозний, дочко. І ти, звісно, розумієш, що я не стану…
— Я все знаю, батьку, — поспішно перебила вона. — Я піду на конкурс, як і всі. Але я боротимуся за своє право летіти.
— Це набагато складніше, ніж ти гадаєш… Зачекай декілька років, закінчи роботу над писемністю атлантів. Навіть негативне вирішення проблеми дозволить тобі захистити першу докторську дисертацію. Тоді…
Леона затулила йому рота долонею.
— Я хочу летіти з цією експедицією. Саме з цією! Крім того, я нещодавно захистила першу докторську, якраз із негативним вирішенням проблеми. Ти був дуже зайнятий у ті дні, а потім… забула сказати… І, між іншим, тепер багато хто у вас в академії схиляється до того, що писемність атлантів створювалася не на Землі…
Таджибаєв відкинувся в кріслі. Збентежено потер лисину. Справді, він надто поринув у роботу. Після смерті Кранца очолив інститут. Весь час строго розподілено між роботою в Алма-Аті, ракетодромом, на якому монтуються зорельоти нової експедиції, і нагірною радіообсерваторією. Він згадував про дочку лише тоді, коли бачив її або розмовляв із її зображенням на екрані.
— Даруй, Леоно. Я справді надто мало думаю про тебе. Що вдієш, головне — робота… Вітаю з докторатом, дочко. Але звідки у тебе з’явилася ця думка? Невже не шкода розлучитися з Землею, з твоєю роботою, друзями?..
Він хотів сказати «і зі мною», але не зважився.
— Ти не розумієш, батьку?
Він уважно подивився в очі Леони:
— Не розумію.
— Академік Кранц п’ять років тому зрозумів… — Це було жорстоко — сказати йому так, але хай він зрозуміє і не ставить їй перешкод.
— До чого тут Кранц?
— Він також вважав, що я мушу летіти.
Таджибаєв ледь помітно знизав плечима:
— Якби Артур Кранц був живий…
— Не те, батьку… Я добиватимуся участі в експедиції, як усі… Зрозумій, як усі… І лише одному тобі сказала про Кранца. Щоб ти зрозумів. Постарайся зрозуміти мене, батьку… Тоді нам легше буде розлучитися.
— Наша розлука може виявитися розлукою назавжди, дочко. Я не мрію прожити стільки, скільки прожив Кранц.
— Ти проживеш ще довше, батьку. З кожним десятиліттям люди житимуть довше. Я певна, ми ще зустрінемося всі разом — ти, я, Юра…
Конкурс мав бути серйозний. Але, дивно, Леона майже не хвилювалася. Вона була переконана, що полетить. У складі експедиції дев’ять інженерів-кібернетиків. Вона буде одним з них. Якби у неї запитали, звідки ця впевненість, вона не змогла б пояснити… Подумки вона вже прощалася з Землею. Думала про те, що довго не побачить цього дивовижного неба, гарячого й ласкавого сонця, яскравих квітів, і океану, і старих міст, тихими вулицями яких так любила бродити у вечірні години. Ці думи були з нею постійно, але тепер вони не завдавали болю. Лише овівали все запоною тихого задумливого смутку. І вже не лякали роки, які належало провести в тісному просторі зорельота. Там з нею будуть спогади про Землю. Все, що її оточує зараз, збережеться в пам’яті, буде при ній завжди, як найбільший зі скарбів, якими будь-коли володіла людина. Про повернення Леона зараз не думала. Це дуже далеко; воно, звісно, настане, як настає сонцесхід після довгої важкої ночі. Але ніч ще лише починається. Її треба пережити…
Вступні випробування і перші два тури конкурсу Леона пройшла успішно. Третій тур мав відбутися у Всесвітній академії в Москві. Тут голосування було відкритим і одним із членів конкурсної комісії був батько.
Коли настала черга Леони, академік Таджибаєв підвівся і хотів покинути залу засідань. Головуючий зупинив його.
— Ця кандидатура, ймовірно, не вимагатиме голосування, — сказав головуючий. — Я не сумніваюся, що доктор Леона Таджибаєва отримала б необхідне число балів, щоб узяти участь у експедиції. Але, виконуючи передсмертну волю Артура Кранца, висловлену ним у заповіті, прошу затвердить кандидатуру Леони Таджибаєвої поза конкурсом. Ось відповідний пункт заповіту Артура Кранца.