Але у всіх цих мріях, думах, спогадах незримо й невідступно буде присутній докір… Ти був так близько і не зміг, не зумів! І для тебе, як для тих, хто дивиться на неї з безмірної далечі, вона залишилася загадкою… Планета Туманів… Невже там, у цих хмарах, лише хаос, морок, смерть? Не може цього бути!..
Звичайно, їх політ — перша розвідка. Звичайно, вони піонери нових трас. Дещо їм удалося. Можливо, їх навіть назвуть героями. А докір залишиться. На все життя! Ти був так близько — і ти не насмілився…
Але якщо все-таки в останню мить Строгов дозволить атмосферний політ? Певна річ, так просто — не повернутися з вируючого казана хмар, у якому Коро приверзлися якісь страхітливі спалахи — вибухи. Канути в цю хистку пелену і, можливо, назавжди зникнути в ній, як зникли безслідно безпілотні ракети?..
Лар відкидається в кріслі і закриває рукою очі.
Круговерть одних і тих самих думок… Одних і тих самих протягом нескінченних місяців.
«Ні, ні… Не може цього бути… І потім… Якщо навіть атмосферна ракета «Землянина» не повернеться, якщо Планета Туманів стане могилою для її пілота, хіба цей пілот не звідає найбільше, ні з чим не зрівняне щастя першовідкривача, особливо якщо він устигне передати «Землянинові» те, що розгледить і зрозуміє?
Звісно, летіти треба, треба, треба, — думає Лар. — І я готовий, я хочу це зробити, я це зроблю без зволікання будь-якої миті».
Біля входу до кабіни управління корабля Лар зустрів Строгова. Щось у виразі обличчя начальника змусило Лара насторожитися. Невже Строгов схвильований? Він — і схвильований… Неймовірно! Лар упритул глянув у очі шефа. Строгов витримав погляд, на обличчі його з’явилася усмішка, але десь у глибині очей Лар прочитав сумнів, тривогу і навіть нерішучість.
— Ідеш змінювати Коро? — Строгов явно не поспішав поступитися дорогою у вузькому коридорі.
— Так.
— Стривай-но! Коро залишиться на другу вахту.
— Чому?
— Сам захотів. І потім…
— Що ще?
— Бачиш, Ларе… Ти не раз нагадував про атмосферний політ…
Лар весь напружився, але знайшов у собі силу недбало кивнути у відповідь:
— Звісно… Адже це найважливіший пункт нашої програми…
— Ну, не зовсім, мій хлопчику. Проте… Бачиш, Порецький ретельно вивчив структуру зовнішніх: шарів атмосфери. Є одне поле в середніх широтах із порівняно спокійним рухом хмар. Я не хочу сказати, що там штиль, але різких турбуленцій не спостерігається вже багато днів. Ми з ним порадилися і вирішили… Тобто ні, ми нічого не вирішували, але ми подумали, що якщо йти на ризик атмосферної розвідки, то лише там. Це не наказ, Ларе, і навіть не порада… Я нічого не можу тобі порадити. Але якщо хочеш, ти можеш здійснити там політ… Зрозуміло, у верхніх шарах, не занурюючись глибоко в цей клятий туман. Ти узяв би проби газів, спробував зондувати хмарний шар…
Лар нараз відчув кволість і поспішив прихилитися до металевої стінки коридору.
Ось ця мить, про яку він стільки думав, задля якої, власне, й летів…
Строгов говорив щось іще повчальним і незвично м’яким тоном, поклавши руку на плече Лара. Лар не слухав. У скронях стукотіла кров, і в унісон її ударам все оглушливіше звучало одне лише слово: «У політ… У політ… У політ…»
Лар облизнув сухі губи і, дивлячись в обличчя Строгову, посміхнувся вперше за багато днів:
— Я готовий… Коли?
— Бачиш… Я все-таки хотів би, щоб ти ще подумав… Час у нас є… Ти, звичайно, розумієш, міру небезпеки ми передбачити не можемо. Ймовірно, це дуже небезпечно. Тисячу разів волів би летіти сам, але, як капітан «Землянина»… Ти розумієш… Ось Коро, він зараз проти польоту, але ми з Порецьким гадаємо… Загалом, я радий, що ти не змінив свого рішення, але поспішати не будемо. Складемо докладний план взаємодії, ще раз перевіримо атмосферну ракету…
— План складений, а ракета перевірена багато разів, — рішуче перебив Лар. — Усе в повній готовності і я — також. Ні, я волів би летіти зараз же, якщо ви не заперечуєте, Миколо Петровичу. Адже ваші додаткові вказівки не заберуть багато часу?
— Ні, звичайно… Ну гаразд, хай буде по-твоєму… Можливо, ти й має рацію. Йди готуйся! Після твого вильоту я зміню Коро. Він зможе вилетіти на допомогу будь-якої миті.