«…Наказ капітана… Він зобов’язаний підкорятися… Але політ… Це не відстрочення, це — відміна… Небезпека?.. Але «міру небезпеки ми передбачити не можемо». Хто це сказав?..»
— Ларе, чому мовчиш? Ти чуєш мене? Наказую…
Голос Порецького:
— Він не чує… Порушився зв’язок. Але він ще не увімкнув двигуни. Ракета в радіусі зовнішнього гравітаційного поля «Землянина»…
«Ах, ось що! Хочете силою втягнути мене назад? Ви це ще можете… Але на стабілізацію поля вам знадобиться якийсь час… Десять-дванадцять секунд… Значить, п’ять секунд на рішення…»
Але тіло вже наливається неймовірною вагою. Невже Строгов перемкнув поле миттєво? А як же вони там? Адже й вони не встигли до цього приготуватися. Значить, їм зараз набагато важче, ніж йому тут. За інструкцією миттєве перемикання штучного гравітаційного поля дозволяється лише в разі крайньої небезпеки. Лар насилу піднімає обважнілі повіки… кому загрожує ця небезпека? Йому? Але він уже за межами «Землянина», де командує Строгов… Це якраз та мить, коли він має право вирішувати сам. Адже він сам вирішував, ідучи на цей політ…
Ні, він не хоче повертатися… Він мусить виконати своє рішення… Мусить…
Лар намагається натиснути на важелі стартових двигунів, але занадто великий тягар охопив його. Він не в змозі навіть поворухнутися. Краєм ока він помічає, що полірована поверхня велетенського диска «Землянина» поступово наближається. Зараз його маленьку ракетку втягне в отвір шлюзу. Лар відчуває в роті солоний присмак крові. Це все гравітаційне перевантаження…
Задихаючись, він востаннє намагається натиснути на стартові важелі, і саме цієї миті відчуття тягаря, що скувало його, трохи слабшає: нестабілізоване поле таке нестійке…
Важелі піддаються натискові пальців, і раптом різкий дрож стрясає тіло атмосферної ракети. Стартові двигуни запрацювали. Відстань між «Землянином» і ракетою Лара знову починає збільшуватися. Двигуни маленької ракети намагаються розірвати гравітаційну мережу, що обплутала її.
Перевантаження стає нестерпним. Лару здається, що його розплющує у стартовому кріслі. Тепер він не в змозі навіть ворухнути пальцем. Перед очима стрімкий веселковий калейдоскоп. У вухах оглушливо стукає кров, і крізь її удари здалеку долинає голос Строгова:
— Ларе… Ларе… Ларе…
Відтак відразу тиша і морок…
Маленький блискучий диск атмосферної ракети, розірвавши гравітаційні тенета, все стрімкіше ковзає в порожнечі назустріч хисткому туманові, відносячи бездушне тіло космонавта.
— Що ж, врешті-решт, трапилося, хай йому чорт, — мимрить Строгов, насилу піднімаючи обважнілу голову від пульта управління.
Його багрове обличчя залите потом. Товсті короткі пальці, що лежать на кнопках пульта, тремтять.
Порецький витирає хусточкою залиту кров’ю щоку. Скривившись від болю, знизує плечима:
— Ймовірно, результат іонізації… Радіозв’язок відмовив, він увімкнув двигуни саме тієї миті, коли ти перемкнув гравітаційне поле.
— Дурниці! Мені вдалося підтягти його ракету майже до самого шлюзу. Це все вийшло пізніше…
— Я не здивуюся, якщо його розплющило, незважаючи на скафандр і амортизатори крісла.
— Нісенітниця! Він міцніший від нас усіх. А ми, проте, цілі.
— Але ти забуваєш про тягу його двигунів. Врешті-решт вони пересилили дію гравітаційного поля. На нього діяло сумарне навантаження…
— А по-моєму, він чув нас, — тихо сказав Коро, схилившись над екраном великого локатора. — Чув усе, але вирішив летіти. Адже я… я говорив йому раніше. Він знав про мої припущення і, напевно, здогадався, що відміна польоту пов’язана з цим…
— Ваша поведінка, колего Коро, не заслуговує на жодне виправдання, — гнівно перервав Порецький. — Якщо він загине, ви й лише ви будете в цьому винні. Як ви могли мовчати!
— Але в мене не було жодної певності, — пробурмотів Коро. — Розумієте, жодної… Лише припущення… Тільки в момент його старту вдалося безпосередньо спостерігати цей процес. І якраз на краю того поля спокійних хмар, до якого він мав летіти. Ви самі спостерігали за цим районом багато днів, і ви визнали його найбільш сприятливим об’єктом, професоре.
— Але я не знав про ваші припущення. Якби ви визнали за потрібне повідомити мене…
— Облиште, — махнув рукою Строгов. — Не в цьому тепер річ. Ми всі винні, і найбільше я — капітан «Землянина». Міру нашої провини визначать інші. Зараз треба вирішити, що робити.
— Я полечу услід за його ракетою, — швидко запропонував Коро, — спробую встановити контакт до того, як він зануриться в хмари, або проведу стиковку і відбуксирую його ракету до «Землянина».