Тепер пишу все це, сидячи у своїй кабіні. Повітря всередині корабля дуже розріджене. Стрілка приладу повітрообміну вже перейшла червону позначку. Але якщо не робити різких рухів, можна обходитися без маски. Ніч проведу тут. Цим збережу ще трохи кисню в балонах скафандрів. Кінець наближається, але, дивно, я майже не думаю про нього… І вже нічого не сподіваюся. Лише приліт Кросбі міг би… Втім, ні, не треба про це…
Загадкові кетяги… Що це може бути?.. Невже життя?! Розгадка прихована на глибині… Завтра, захопивши останні літри кисню, піду туди. Дихати важко… Ех, Першинг, Першинг…
13 травня (ранок)
Це була важка ніч. Засинав і прокидався від задухи… Ковтнувши кисню, знову засинав на декілька хвилин. Брак повітря ще раз урятував життя. Вірніше, відтягнув кінець. Якби спав міцно, не почув би перших поштовхів. Відчувши поштовхи, встав, одягнув скафандр і вирішив вийти подивитися, що відбувається зовні.
Була третя година ранку за нью-йоркським часом. Дивно защеміло серце. Я не поспішав, але був упевнений, що покидаю «Атлант» назавжди. Вже у скафандрі пройшов у центральний салон, узяв бортовий журнал. Озирнувшись востаннє, побачив на столі шматок земного базальту. Сховав його в кишеню скафандра. Знову здригнувся корпус корабля. Поштовхи тривали. Я пройшов у вихідний тамбур, щільно зачинив за собою внутрішні двері. Вийшов назовні.
У чорному небі палало фіолетово-біле кошлате Сонце, а над зубцями далекого хребта висів величезний тонкий серп, зеленкуватий посередині, облямований ніжною блакитною крайкою. Над кратером Арзахель, над рештками «Атланта» народжувалася Земля…
Я простягнув до неї руки і відчув, що… плачу. Сльози бігли з очей під склом шолома, і я не міг обтерти їх.
Невимовний біль стиснув груди, і водночас я був щасливий — щасливий, що бачу Землю. Що побачив її ще раз… Я не міг відірвати від неї погляду. Під прозорою пеленою атмосфери в розривах хмарних мас угадував знайомі обриси земних континентів. Біла пляма Антарктиди, темні простори океанів, зеленкуватий виступ Південної Африки. Америка була в пітьмі. День ще не прийшов туди…
Скільки я так стояв, не знаю. Я дивився на Землю і згадував… давно минулі роки і недавні місяці, згадував дитинство й війну, загиблих друзів і підготовку до польоту. Згадував куточки, в яких довелося побувати, і міста, на які довелося скидати бомби. Здається, все життя пройшло переді мною за ці хвилини… Скелі здригалися від сейсмічних поштовхів, а я стояв і дивився на свою Землю. І не міг надивитися…
Останній поштовх був найбільш сильним. Я ледве втримався на ногах. Обернувся до «Атланта» і… голосно скрикнув… Майданчик за моєю спиною був порожній. «Атланта» не було. Я підбіг до краю прірви. Довго вдивлявся вниз. Чорнота внизу часом ледь червоніла. Десь там далеко зараз плавився корпус «Атланта»…
13 травня. 9 година вечора за годинником Кетрін
Я ще живий. Як дивно!.. Кетрін і Шервуд давно померли. Наш «Атлант» зник назавжди. А я живу… Пишу ці рядки, сидячи біля входу в печеру. Яскраво світить сонце. Пекучий жар променів відчуваю крізь теплоізолюючі оболонки скафандра. Над зубцями хребта висить блакитнувато-зелений серп Землі. Навколо розсип зірок.
Люди, ви дивитеся зараз на небо, на сріблястий диск, що зійшов над темними верхівками ялин. Невже ніхто з вас не здогадується, що звідти, з далекого Місяця, з кам’янистої пустелі спрямований на Землю людський погляд? Невже вони все приховали від вас? Безглузда несправедливість…
Сьогоднішній похід був невдалим. Я спробував проникнути углиб печер по одному з ходів. Незабаром хід звузився настільки, що подальше просування стало неможливим. Мій скафандр надто великий. Дослідив другий хід. Також невдача — вже поблизу від центральної печери він перетворився на вертикальну шахту. Ймовірно, не вдасться проникнути глибоко в ці печери у важкому скафандрі. Втім, мій час закінчується. Кисню залишилося на добу з хвостиком.
14 травня. Ранок
Вчора зупинився мій годинник. Тепер, щоб дізнатися час, я підходжу до каменя, на якому лежить Кетрін. Її руки складені на грудях. Годинник на лівій руці ще йде. Я міг би зняти його, але для цього треба відкрити прозорий футляр, в якому поміщено тіло. Не хочу більше турбувати її…
Кисню має вистачити до вечора, а якщо не рухатися, то до ранку. Але я вже вирішив. Іду… Вчора, закінчивши записи (тепер, у скафандрі, це займає багато часу), я дослідив ще один прохід, що вів углиб. Він широкий і не крутий. Здається, по ньому можна проникнути далеко. Температура і тиск газів у ньому з глибиною помітно зростають… Беру з собою весь кисень, що залишився… Бортовий журнал «Атланта» залишу біля тіла Кетрін. Тут-таки хотів залишити і шматок земного базальту. Але не знайшов його. Ймовірно, впустив учора біля входу в печеру.