Вранці наступного дня пліт був готовий. Шість довгих, товстих стовбурів міцно зв'язали нейлоновими канатами. Три пари весел і косий парус на довгій щоглі давали змогу розвивати значну швидкість. На пліт ми поставили ще один, невеличкий, бамбуковий, для плавання по вузеньких притоках в очереті. Вантаж складався із зброї, канатів, міцних нейлонових сітей і продовольства.
Тепер треба було відібрати чорних воїнів. Але негри були так налякані тиранозавром, що навідріз відмовлялися пливти з нами. Стиснувши зуби, мисливці хитали головами. Жоден з них не хотів ступити на пліт.
Врятував становище Квалі. Він вийшов наперед, владно підняв руку і швидко заговорив. Незабаром воїни засперечалися між собою. Одні вказували на озеро, інші били себе в груди, втикали наконечники списів у землю. Квалі знову заговорив. Але не встиг він закінчити, як суперечка розгорілася з новою силою.
Я відчував, що вирішується доля походу, але боявся втручатись, щоб не зіпсувати справу. Та ось Квалі підійшов до мене і спитав, скількох воїнів я візьму з собою.
Я сказав.
— Вибирай, — мовив Квалі. — Тепер кожний хоче пливти з тобою…
— Як же ти добився цього?
— Пояснив великий закон мисливців джунглів, — відповів молодий негр. — Сказав, що великий хижак — гірше бельгійський чиновник… Обіцяв, що кожен одержить стальний ніж, десять доларів і штани.
Я згодився.
Через годину — пліт виплив на широку гладь озера. Воно виявилось глибоким. Навіть поблизу берега довга жердина не діставала дна.
Я гляну у бінокль на наш табір. Він уже спорожнів. Очевидно, Персі й носильники теж вирушили в дорогу.
Почало припікати сонце. Ми натягли тент і полягали під ним. Я продовжував оглядати поверхню озера і темну смугу берега.
В одному місці ми попливли широким покрученим протоком вглиб очерету. Джонсон і я стояли з готовими до пострілу карабінами, Двадцять пар очей напружено вдивлялись у ліс тонких бурувато-зелених стебел і вузького загостреного листя.
Нестерпна спека пекла шкіру, ставало важко дихати, перед очима спалахували райдужні кола. Протік то звужувався, то розширявся. В зелених стінах, що оточували його, не було видно жодного вилому.
Напруження, що охопило нас при вступі в очерет, почало слабнути, як раптом…
Квалі, що стояв на носі плоту, остерігаючи, підняв руку. В цю мить ми відчули неймовірно бридкий сморід. Водночас в очереті щось важко затріщало. Гребці вихопили весла з води і відступили до середини плоту. Далі все замигтіло, як у стрімкому фантастичному сні…
В стіні очерету з'явився широкий вилом, а в глибині його, метрів за десять від берега, важко підвелося щось величезне, схоже на гігантського крокодила. Його блискуча луска відливала золотом і зеленню. Велетенська багрова паща широко розкрилась, оголивши два ряди зубів-кинджалів. Відштовхнувшись могутніми перетинчастими лапами, потвора стрибнула до плоту, але промахнулась і важко гепнулась у зарослі. Залунали постріли. Джонсон вистрілив тільки раз і випустив усю обойму туди, де тріщав очерет.
Не встиг я перезарядити карабін, як очерет розсунувся, і величезне тіло тиранозавра стрибнуло у воду. Раніше ніж ящір встиг пірнути, Джонсон двічі вистрілив. Пліт здригнувся, і на носі появилася величезна лапа з кривими кігтями, а потім голова хижака.
Тріснули нейлонові канати, і наш корабель почав розпадатися. Але потвора була вже важко поранена, втрачала силу. Квалі сунув їй у пащу важке весло. Щелепи закрились, весло затріщало. Ящір на кілька секунд завмер в єдиноборстві з людиною. Джонсон знову вистрілив двічі. Голова чудовиська зникла під плотом.
— Все, — сказав Джонсон і опустив карабін.
Я не повірив:
— Зараз появиться знову!
— Все, — повторив старий мисливець. — Кінець… по одній розривній кулі в кожне око…
— Ви зіпсували череп, — вирвалося в мене.
— Щоб він не зіпсував вашого, — посміхнувся Джонсон. Ми почекали кілька хвилин, але ящір не появився. Поки негри лагодили пліт, ми з Джонсоном опустили на дно стальну кішку. Глибокий протік перевищував тут тридцять метрів.
Я був у відчаї. Вбити сучасного тиранозавра і втратити його!..
— Може, випливе, — намагався втішити мене Джонсон. Але на це годі було розраховувати.
— До чого ж не пощастило, — з досадою вимови; я. — Адже нічого не зосталося, крім подряпин на колодах плоту.
— Трошки зостався, — заперечив Квалі. — Візьми, начальник…
І він простягнув мені уламок весла. В мокрій деревині стирчав гострий конічний зуб, завдовжки близько десяти сантиметрів.