— Нічого нового. Втім, ні. Генріхові стало гірше. Лікар каже, що параліч швидко прогресує. Здається, невдовзі ми втратимо і другого товариша, Стоноре.
— У Крижаній печері були?
— Так. Там усе по-старому. Я навіть ризикнув спуститися метрів на триста в лабіринт.
— Сам?
— Лікар вартував біля відчиненого люка, і ми весь час аукали, мов у лісі.
— Ну і що?
— Страшнувато було, але загалом нічого цікавого.
— А як погода, Фреде?
— Барометр падає.
— Буде заметіль?
— Мабуть.
— Рассел вважає, що це на краще.
— Як на мене, також. Принаймні, відпочинемо від безцільного блукання по снігу. Я втомився за ці дні, мов піхотинець після форсованого маршу.
Після вечері лікар покликав Стонора в кухню.
— Треба щось терміново робити, шефе!
— Ви про що? — запитав Стонор, дивлячись убік.
— Про Генріха, звісно. Якщо так піде далі, він не протягне і трьох днів.
— Вам видніше…
— Але я безсилий! — крикнув лікар. — Розумієте, безсилий! Я випробував усе, що маю. Щоб лікувати, треба знати джерело ураження. Це не блискавка, в усякому разі не звичайна блискавка і не радіоактивне випромінювання. Я не вмію творити дива…
— Ну, а що ви хочете від мене?
— Не розумієте? — злісно примружився Жиро.
— Ніє.
— Дозволу зв’язатися з радянською станцією. Можливо, що й їх лікар буде безсилий, але це останній шанс зберегти Генріхові життя.
Стонор насупившись мовчав.
— Ви не маєте права відмовлятися! Якщо він помре, гріх ляже й на вас.
Стонор осміхнувся.
— Що зміниться, якщо він помре на руках радянського лікаря?
— В усякому разі, знатимемо, що випробували всі засоби, які були доступні.
— Слабка розрада.
— Можливо. Але шанси є. Я знаю, що росіяни останніми роками добилися великих успіхів при лікуванні всіляких паралічів. Лікар радянської станції — відомий учений. Не те, що я…
Стонор знову осміхнувся, поплескав Жиро по плечу.
— Кого ти хочеш обдурити, Рішаре?
— Обдурити?
— Вся твоя дипломатія не варта жмені снігу. Хочеш позбутися відповідальності. Мати можливість сказати: «Я не сам проводжав його в кращий світ. Ми порадилися з колегою». Заспокойся, ніхто не стане винуватити тебе, якщо він помре.
— Ти можеш як завгодно тлумачити мою наполегливість, Стоноре, — тихо сказав лікар. — Навіть таким чином або ще гірше. Коли я тверезий, я надто низько ціную себе, щоб ображатися на таке… Подумати, яка безодня підлоти вміщена в кожному з нас!.. Утім, це навіть на краще, що ми так добре пізнали ціну один одному. Можна відкинути умовності, що іменуються тактом. Отож, я чекаю відповіді, Стоноре, але прямо, без вивертів.
— Цей тон вам не пасує, лікарю. Ви перестаєте бути самим собою.
— Це не відповідь.
— А іншої й не буде. Займайтеся самі своїм хворим. А решта полишіть провидінню.
— Значить, відмовляєтеся?
— Вважаю це марним.
— А я, як лікар, вважаю це необхідним.
Кругле лице і тлуста потилиця Стонора почали червоніти.
— Якщо мені не зраджує пам’ять, начальником зимівлі є я.
Лікар сумно потряс головою.
— На жаль! Саме тому я й звернувся до вас.
— Досить. Я вважаю питання вичерпаним.
— А я ні. — Голос лікаря став верескливим і різким. — І я вимушений пред’явити ультиматум. Якщо до ранку ви не погодитеся, я сам звернуся по радіо до зимівників станції «Лазарєв».
— Не посмієш.
— Посмію. Май на увазі, що Рассел на моєму боці.
— А Лоу на моєму… Подумай про наслідки, Жиро!
Заметіль почалася невдовзі після настання темряви. Сила вітру збільшувалася з кожною годиною. До півночі над Великою кабіною бушував рідкісний за силою ураган. Зірвало прожектор, заліпило снігом об’єктив перископа. Рассел спробував опустити трубу, але її зігнуло вітром і міцно заклинило в тримачі.
Перешкоди перервали радіозв’язок. Лікар не виходив з кабіни, у якій лежав Генріх. Хворий уже не міг говорити. Лише блискучі очі й легке посіпування правого боку обличчя свідчили, що життя ще не зовсім покинуло його паралізоване тіло.
Лоу і Стонор, що намагалися зробити черговий обхід навколо куполу Великої кабіни, повернулися обліплені снігом з ніг до голови.
— Марно, — прохрипів Лоу. — Неможливо втриматися рачки, та й видимість — абсолютний нуль. Можна зіткнутися ніс у ніс із цими самими єті і не розгледіти їх. Кепська погодка для полювання на снігових людей.
— А не чи влаштувати засідку в кабіні аеросаней? — запропонував Стонор. — Вони міцно прив’язані. З кабіни хороший огляд, а якщо увімкнути підігрів, сніг не заноситиме шибок.