— Можливо, це місце падіння того боліда? — припустив Жиро.
— У вас спостерігався болід? — підняв голову Бєлов. — Хто його бачив і коли?
— Величезний болід пролетів тижнів зо два тому, — відповів Лоу — Його бачив Рассел, а чули ми всі. Рассел запевняв, що болід мав упасти десь на південний схід від Великої кабіни. З повітря мені не спало це на думку. Але зараз, коли дивлюся на світлину… Може, лікар і має рацію.
— Ні, це, звичайно, не слід падіння метеорита, — рішуче сказав Веріадзе. — Завтра доведеться зробити посадку біля цього отвору. Сядемо, Іване?
— Треба було сьогодні сісти, — пробасив Лобов. — Я ж пропонував…
— Тоді не встигли б повернутися до темряви.
Лоу зітхнув. Це не сховалося від уваги Веріадзе.
— Пане Лоу, — відзначив грузин. — Будь ласка, не думайте, що ми відхиляємося від основного завдання пошуків ваших товаришів. Я майже певен, що ми натрапили на правильний слід.
— Але ж не міг Рассел на аеросанях, несучись назустріч урагану, віддалитися за три-чотири години на п’ятсот кілометрів від Великої кабіни.
— На аеросанях, звісно, ні…
Почувся далекий, швидко наростаючий гул. Затремтіли стіни салону. Гул перетворився на оглушливий гуркіт, від якого, здавалося, луснуть барабанні перетинки.
Бєлов підхопився з-за столу і стрибнув до виходу. У дверях він зіткнувся з одним із механіків. Той кричав щось, заклично махав руками. Не одягаючись, усі кинулися назовні.
Високо в темному небі, на тлі густого розсипу зірок, мчав величезний фіолетово-зелений болід, залишаючи за собою димний світний хвіст. Він летів з південного сходу на північний захід. Не відчуваючи пронизливого холоду, зимівники завмерли на місці. Всі погляди слідкували за дивовижним посланцем космосу. Гул поступово затихав удалині.
— Зараз він вибухне… зараз… — шепотів Лоу.
Але болід не вибухнув. Він перетворився на ледь помітну цятку і зник серед зірок.
— Далеко впаде, десь у океані, — із зітханням сказав Лоу.
— Що це було, Шото Рустамовичу? — запитав механік. — Ніколи не бачив нічого подібного.
— Далебі, людям удалося вперше побачити таке видовище, — задумливо сказав Веріадзе. — Ти мав рацію, Іване. Треба було сьогодні сідати біля тієї вирви. Ми запізнилися. Містере Лоу, я вважаю, що нічні чергування можна відмінити. Ваші «електричні мавпи» більше не з’являться.
— Пресвята Терезо Ліможська! — закричав Жиро — Ви гадаєте, що це був… — Лікар указав пальцем угору і почав хухати на закляклі руки.
— Атож, любий мосьє Жиро, — сказав Бєлов — Це відлетів назад той «болід», який ви чули два тижні тому. З ним, звісно, відлетіли й загадкові космічні гості. Як шкода, що не вдалося встановити з ними контакт. Утім, це, можливо, змогли зробити або зроблять ваші товариші?.. Одначе пора вниз. Інакше нам з вами доведеться оперувати відморожені пальці й вуха.
Літак летів на південний схід. Унизу по сніговій рівнині швидко ковзала його синювата тінь.
— Через кілька хвилин має бути вирва, — сказав Веріадзе. — Зараз перевіримо нашу гіпотезу… Вирву вже видно. Трохи правіше, Іване! О-о!..
У всіх вирвався вигук подиву.
На місці плоскої вирви з невеликим центральним отвором зяяла величезна циліндрична шахта завглибшки в декілька сотень метрів. Її крижані стіни прямовисно спадали вниз.
— Учора тут стояв їх корабель, — прошепотів Веріадзе. — Ніколи не пробачу собі цього.
— Сідатимемо? — хрипко запитав Лобов.
— Звісно.
Через декілька хвилин Веріадзе, Лобов і Лоу стояли на краю величезної шахти.
Вона залишилася єдиним слідом перебування космічного корабля. Жодних уламків, жодних залишків пального, ані часточки сміття не було видно навколо. Прозоро блакитнів чистий, шаруватий лід.
— Вони користуються якимсь цілком невідомим нам видом енергії, — задумливо сказав Веріадзе. — Їх корабель, занурюючись у лід, не розтопив його. Він просто прорізав лід, мов масло. Судячи з розмірів шахти, корабель був величезний. Ймовірно, він мав форму циліндра завдовжки метрів триста і діаметром більше сотні метрів. Якою технікою володіють ці істоти!
— Але навіщо їм знадобилося ховатися в лід? — здивовано запитав Лоу.
— Бєлов припускає, що ці істоти — жителі планети з надзвичайно суворим кліматом. Проміння нашого сонця для них згубне. Тому вони й з’являлися лише ночами під час ураганів. Можливо, умови антарктичної віхоли найближче нагадують нормальну обстановку на їх рідній планеті.
— Страшна обстановка, — зі здриганням відзначив Лоу.