Пігастер на початку робіт обіцяв винагороду тому, хто знайде хоч якісь рештки контейнерів загиблого штучного супутника. Робітники, шофери й радисти виходили сотні квадратних кілометрів передгірних рівнин. Проте ані на схилах Адж-Богдо, ані на пустельних плато, що оточували масив, нічого не вдалося знайти.
В середині липня настала сильна спека. Безвітряні дні були особливо важкими. Розжарене повітря обпікало шкіру. Мотори відмовлялися працювати. Легені дихали насилу. Пройшовши всього кілька кілометрів, знесилені люди падали в тіні скель. Потрібна була чимала витримка, щоб змусити себе знову вийти під промені смалького сонця.
Зі всього складу експедиції, здавалося, лише Озеров не страждав від спеки.
У найспекотніші години дня він міг лазити по відкритих схилах, відбивав зразки, робив замальовки, довго нотував свої спостереження. Офіційно, з моменту виїзду із Тонхіла, експедицію очолював Тумов, його заступником уважався Батсур. Фактично всім командував Озеров. Тумов і Батсур нічого не робили без узгодження з ним; його поради приймалися без заперечень. Молодші наукові співробітники у всіх спірних випадках зверталися до Озерова; його думка вважалася остаточною і ніким не заперечувалася.
Роботи йшли повним ходом, незважаючи на денну спеку, спрагу і втому. Проте пошуки були безрезультатними. Ані наземних причин катастрофи, ані решток штучного супутника експедиція не знаходила.
Одного разу пізно увечері Тумов, Озеров і Пігастер що тільки-но повернулися з маршрутів, вечеряли в наметі Батсура.
Ніч була тиха, але холодна. Після денної спеки температура швидко спадала, удосвіта вона нерідко опускалася до нуля.
— Пора переходити на південний схил масиву, — сказав Тумов, простягаючи миску за другою порцією смаженого м’яса. — Яка твоя думка, Аркадію?
— Згоден, — помовчавши, відповів Озеров.
— А ви що думаєте, містере Пігастер?
— Я готовий.
— Значить, нічого, жодних слідів, — відзначив Тумов, поглядаючи спідлоба на своїх співрозмовників.
— Залишається ще південний схил, — посміхнувся Пігастер.
— А ваші припущення не похитнулися?
— Частково, — Пігастер забарабанив пальцями по пластмасовій плиті похідного столика. — Частково, містере Тумов. Утім, невідомо, що ми знайдемо на південному схилі.
— Край ще більш дикий, аніж тут. Тут побувало декілька дослідників, там були лише ми з Озеровим.
— Але там ближче до китайського кордону, — заперечив Пігастер. — Там можуть бути дороги; можемо зустріти людей. Зустріли ж ми пастухів на південному схилі Монгольського Алтаю.
— Марні сподівання!
— Дев’ять років тому там жив відлюдник-мисливець, — сказав Озеров. — Але це значно південніше, кілометрів за п’ятдесят від Адж-Богдо.
— О, треба обов’язково відвідати його, — пожвавився Пігастер.
— Якщо він ще живий, — процідив Тумов.
— З ним був хлопчик, — продовжував Озеров. — Вони жили в руїнах покинутого ламаїстського монастиря. Ченці пішли до Китаю, а цей мисливець, певно, залишився сторожем монастирських володінь.
— Чому пішли ченці? — зацікавився Пігастер, звертаючись до Батсура. — Ваш уряд вигнав їх?
— Наш уряд не переслідує ченців. А про існування монастиря на південь від Адж-Богдо ледве знали в Улан-Баторі. Цей монастир покинутий давно.
— Так, — підтвердив Озеров, — він був покинутий років за п’ятнадцять до нашого першого приїзду в ці місця. Старий мисливець розповідав, що ченці пішли після сильного землетрусу.
— Невже цей чоловік провів у повній самоті п’ятнадцять років? — із сумнівом запитав Пігастер.
— Ймовірно, він іноді йшов до людей, — сказав Озеров. — Інакше звідки у нього узявся б хлопчик, якому на вигляд було не більше восьми років.
— А може, там поблизу все-таки є стійбища? — знову посміхнувся Пігастер.
— Стійбищ там немає, — заперечив Батсур. — На південь від Адж-Богдо зараз тягнеться безводна пустеля. Кількадесят років тому вода там ще була. На старому караванному шляху до Китаю є висохлі джерела й колодязі. Але вся місцевість між Монгольським Алтаєм і Китайським Тянь-Шанем зазнає сильних підняттів. Ґрунтові води йдуть на глибину, джерела зникають. Ченці покинули монастир не тому, що злякалися землетрусу. Монастир вони могли відбудувати. Зникла вода, був покинутий старий караванний шлях, і люди перестали відвідувати монастир. Прибутків не стало. Ченці пішли…
— Можливо, — сказав Озеров, — проте землетрус, що зруйнував монастир, був дуже сильним. Споруди старовинні. Вони налічували не одну сотню років. Зруйновано майже все. Навіть приміщення, вирубані у скелях, постраждали. Відновити все це було б нелегко. Тут часом відбуваються сильні землетруси, що супроводжують зростання гірських хребтів. Плоскі плато на вершинах високих гір — свідки тієї недавньої епохи, коли тут були безкраї рівнини. Зараз залишки стародавніх рівнин підняті на три-чотири кілометри над рівнем моря. На очах людини відбувається перебудова земної кори. Стародавній континент — платформа — перетворюється на свою протилежність — гірську область. Якщо цей процес триватиме, він може завершитися грандіозними обваленнями. До Центральної Азії повернеться море, і лише верховини високих хребтів залишаться над водою, на кшталт островів сучасних океанів.