— Похмурі прогнози, — усміхнувся Пігастер. — На щастя, це, вочевидь, відбудеться не дуже скоро.
— Нашому поколінню можна не боятися, — кивнув Тумов.
— Пане Батсуре, — звернувся Пігастер до молодого монгола. — Ви, звісно, комуніст. Ви мрієте колись побудувати серед цих пустель і безлюдних гір царство боже, в якому всі будуть однаково багаті й однаково щасливі; таку собі благословенну країну, в якій у кожного пастуха буде пластмасова юрта, газова плита, електрична бритва і ще там щось. А ось пан Озеров каже, що мине деякий час, і сюди повернеться море. Значить, усе, що ви збираєтесь побудувати, рано чи пізно потоне. Чи варто витрачати сили й молодість для прийдешніх поколінь, які все одно приречені?
Вузькі очі молодого геолога ще більш звузилися.
— Ви примітивно уявляєте собі майбутнє, містере Пігастер, — сказав Батсур. — Комунізм — це не газова плита і не електрична бритва в юрті арата. Комунізм буде великою співдружністю розумних, вільних і щасливих людей. Усіх людей цілої планети, містере Пігастер… Мій батько казав: «Чекатимеш щастя з неба, вдень потрапиш до вовчої ями». Арати не чекатимуть щастя. Вони його побудують самі. І вони вже почали будувати. Ви знайшли тут ще не займану людиною пустелю і гадаєте, що далі електричної бритви в народів Гобі мрія не йде?.. А ми хочемо напоїти вологою ці піски, створити тут сади і плантації, заповнити водою русла висохлих річок, побудувати міста, курорти і станції відправки космічних кораблів… Ми хочемо, щоб монгольські юнаки й дівчата, нащадки нинішніх аратів, могли слухати лекції в міжнародних університетах усіх континентів Землі. Хочемо підпорядкувати собі могутню і поки що непокірну природу. А коли прийде час змін, про які говорив товариш Озеров, що ж, якщо людина комуністичної епохи не зможе їм запобігти, вона переселиться із загрожуваного району в інший: із Гобі — на захід Північної Америки, зі штату Нью-Йорк — до відвойованої у моря Атлантиди. Адже вона буде повноправним господарем усієї планети.
Тумов багатозначно кашлянув.
— Ви чудово розповіли, містере Батсур, — сліпучо посміхнувся Пігастер. — Це так велично і принадно, що… навіть мені хотілося б повірити вам. Але мені мимоволі спав на думку улюблений вислів містера Тумова. Дозвольте, як це ви кажете, містере Тумов? Ах так, — зелена фантазія… Власне — зелена фантазія! Зелена, як ті плантації, які ви хочете виростити. Тільки ви не ображайтеся на мене, любий містере Батсур. Що вдієш? У кожного своя слабкість. Я вірю в Господа Бога, ви — у сади й гаї, які пастухи виростять біля підніжжя Адж-Богдо, а містер Озеров — у природне джерело потужного нейтронного випромінювання, що знищило супутник. Не будемо лаяти один одного за свої слабкості.
— Батько вчив мене поважати слабкості ближніх, — уклонився Батсур. — Доріг тисяча, правда одна…
Перекидання табору на південний схил Адж-Богдо було вирішено здійснити двома маршрутами. Колона машин разом з караваном верблюдів і більшістю коней обігне масив з південного сходу. Піша група з декількома в’ючними кіньми спробує перевалити Адж-Богдо по ущелині, яку назвали Чорним міжгір’ям. Караван машин поведе Тумов. У пішій групі підуть: Озеров, Батсур, Жора і двоє робітників. В останню мить до пішої групи вирішив приєднатися і містер Пігастер.
Удосвіта, коли за чорними зубцями Адж-Богдо ледь почав рожевіти схід, а щербатий місяць ще яскраво світив у темному небі, маленький караван покинув табір.
У таборі вже ніхто не спав. Робітники знімали намети, вантажили спорядження на автомашини. Зі сходом сонця автоколона також мала виступити у тривалий і важкий маршрут навколо гір. Коли маленька група сміливців проходила повз машини, робітники переривали вантаження і мовчки проводжали поглядами темні постаті, що уперто крокували назустріч вітру. Ніхто не промовив ні слова, але всі знали, що шлях цієї шістки буде нелегким. Ще жодна людина не перевалювала через чорні скелі Адж-Богдо.