У північній стіні галереї знаходилися бійниці, які він помітив з плато. Яскраві смуги денного світла проникали крізь них у підземелля. Проте це не були оборонні бійниці. Прорубані у скелі майже п’ятиметрової товщини, вони мали завширшки не більше двадцяти сантиметрів. Вертикальні стінки їх були гладко відполіровані. І, найголовніше, в ці «бійниці» не було видно підніжжя урвищ і пустелі, а лише небо.
Виходив якийсь ребус… Ціною неймовірних зусиль люди прорубали шпари, відполірували їх краї. А в ці шпари не видно нічого, крім синього неба, що розкинулося над пустелею.
Та все ж дивні отвори служили для спостереження. Навпроти кожного в стіні коридору була вирубана кам’яна лава.
«Стародавня обсерваторія? — промайнуло в голові Аркадія. — Навряд чи! Шпари дозволяли вести спостереження не вище десяти-дванадцяти градусів над обрієм. Видимість світил на такій висоті за відсутності приладів абсолютно недостатня».
Шпар було п’ять. Заглянувши по черзі в кожну, Озеров виявив, що вони не зовсім паралельні одна одній. Крізь східну шпару виднівся увінчаний снігами конус Мунх-Цаст-Ули, в решта дивилося лише небо.
Присідаючи по черзі на кам’яні лави, розташовані навпроти шпар, Аркадій помітив ряди грубих карбів, зроблених у стіні на рівні голови спостерігача. Найбільше карбів було біля середньої лави. Аркадій налічив тут понад триста карбів, розміщених у декілька рядів. Вони, без сумніву, були зроблені в різний час. Верхні карби виглядали дуже старими і майже стерлися. Ніжні здавалися свіжими. Кожен п’ятий карб прикрашав грубий кружечок.
«Ребус, — подумки повторив Озеров. — Цікаво було б його розгадати».
Накидавши в записнику розташування підземель і бійниць та характер карбів, Аркадій заглибився в темний коридор і без зусиль вибрався на вершину плато.
Перш ніж спуститися до руїн, він вирішив глянути на машину і підійшов до південного краю плато. Машини біля завалу не було. Озеров здивовано роззирнувся навсібіч. Газик стояв тепер у тіні урвищ південного борту ущелини, а біля нього бродила довга постать, з ніг до голови закутана в біле покривало. Декілька митей Аркадій насторожено придивлявся. Біла постать продовжувала кружляти навколо нерухомої машини.
— Дуже дивно, — пробурмотів геолог. — Хто б це міг бути?
Діставшись до вирубаних у урвищах сходів, він почав швидко спускатися.
Двір монастиря був порожній. Озеров зупинився в нерішучості.
«Бігти до машини чи розшукати товаришів?»
Раптом за стіною саду почулися голоси. Один голос належав Батсурові, другий — горловий і тремтячий — був незнайомим. Говорили, а вірніше кричали, по-монгольски.
Озеров видряпався по уламках каменів на верхівку стіни і заглянув у сад.
Батсур, люто зблискуючи очима, наступав на якусь дивну, закутану в лахміття істоту. Істота перелякано задкувала і щось бурмотіла, чи то виправдовуючись, чи то погрожуючи.
Озеров зістрибнув зі стіни і окликнув Батсура.
Молодий монгол озирнувся і радісно скрикнув. Він хотів було кинутися назустріч Озерову, але, помітивши, що істота в лахмітті збирається накивати п’ятами, спіймав її за одну з ганчірок і потягнув за собою.
Коли Батсур підвів до Озерова свого бранця, Аркадій побачив маленького, худого, мов скелет, старого. Обривки халата ледве прикривали його обтягнуті шкірою ребра. Ноги були босі й покриті струпами. Клапті сивого волосся стирчали на голому черепі. Зморшкувате обличчя було спотворене злістю і страхом.
— Розумієш, шукав тебе і натрапив на цього гнома, — схвильовано заговорив Батсур. — Гадав, він щось зробив з тобою.
— Він? — здивувався Озеров, уважно роздивляючись старого. — Зачекай, зачекай. Відпусти його. Невже це старий монастирський сторож? Старий, ти впізнаєш мене?
— Він говорить лише по-монгольски, — перебив Батсур.
— Колись він говорив і по-російськи. Подивися на мене уважно, старий. Я був тут дев’ять років тому.
— Я не знаю вас, кляті шайтани, — хрипко пробурмотів по-російськи старий. — Громові духи безжально покарали мене за мою невіру. Дайте мені померти спокійно.
— Це старий сторож, — сказав Озеров. — Я упізнав його. Але, боже, що з ним трапилося!
— Він з’їхав з глузду від самоти й старості, — відзначив Батсур.
— Ні-ні. Ти зрозумів, що він сказав про громових духів? Старий, дев’ять років тому з тобою жив хлопчик. Де він?
У каламутних очах старого зблиснули сльози.
— Все, все відняли громові духи. Вони вбили його. Будьте прокляті ті, що залишили мене тут! Будьте прокляті й ви, що не даєте мені померти спокійно!