— Ось це корунд — найближчий сусід алмаза за твердістю, як тобі добре відомо. Дивися! — Він провів краєм блискучої плитки по платівці корунду. На корунді залишилася глибока різка подряпина. — Бачив! Не алмаз? А ріже корунд, мов масло…
Озеров знову узяв виблискуючу плитку, ще раз оглянув її, дряпнув по корундовій платівці й повернув Тумову.
— Це не алмаз, — рішуче повторив він. — Ця речовина значно твердіша від алмазу. Ще одна загадка…
Триденні пошуки дивовижного мінералу, який Тумов назвав алмазом, не дали результатів. Ані серед гальки по сухих руслах міжгір’їв, ані в зеленкувато-коричневому піску не траплялося жодної його крупинки.
Озеров першим запропонував припинити пошуки.
— Треба спочатку з’ясувати, що це таке, — твердо заявив він, — а відтак уже шукати. Можливо, ця речовина не має нічого спільного з породами плато.
Містер Пігастер після повернення в табір не виходив зі свого намету. Тумову він передав через секретаря, що готовий підписати протокол будь-якої миті.
Старий монастирський сторож згасав на очах. Лікар не сподівався довезти його живим навіть до найближчої лікарні. Старий відмовлявся заживати їжу й лежав нерухомо, байдужий до всього. На питання він не відповідав і не розплющував очей. Усі спроби Озерова й Батсура змусити його говорити закінчилися невдачею. Перші дні старий ще шепотів щось, відтак він уже не розтулював уст.
На четвертий день після повернення з монастиря припинився тріск у навушниках радіопередавачів. Радистам вдалося встановити зв’язок з Тонхілом і повідомити, що в таборі експедиції знаходиться важкохвора людина, яку необхідно терміново шпиталізувати.
У відповідь уранці була отримана радіограма від Зундуйна Очира з проханням підготувати поблизу табору посадковий майданчик для санітарного літака.
Тумов відразу ж поїхав на пошуки посадкового майданчика.
Озеров, сидячи в наметі, задумливо гортав сторінки польових щоденників.
Заглянув Батсур.
— Нічого не придумав, — сказав Аркадій у відповідь на питальний погляд молодого геолога. — Купа розрізнених спостережень і фактів. Чимало сумнівних. Не вистачає чогось найголовнішого. Ніколи ще я не здавався самому собі таким безпорадним.
— Якби старий заговорив, — із зітханням відзначив Батсур.
— Найпевніше він забере в могилу те, що знає. І ще питання — чи знає він щось важливе.
— А якщо залишитися тут на тиждень, два, — запропонував Батсур, допитливо поглядаючи на Озерова.
— І що робити?
— Продовжувати роботи на плато.
Озеров із сумнівом похитав головою, встав з-за столу.
— Через кілька годин прилетить літак, — сказав Батсур.
Вони вийшли з намету. Вітру не було. Суха важка спека висіла над пустелею. Жаром дихало каламутнувате блакитнувато-фіолетове небо, жар бив від розжареного кам’янистого ґрунту, жаром тягнуло від близьких чорно-коричневих урвищ.
Лікар з одним із робітників натягували білий тент над санітарним наметом.
— Такої спеки ще не було, — сказав лікар, піднімаючи залите потом обличчя. — П’ю і потію, потію і п’ю.
— Як сьогодні ваш пацієнт? — запитав Озеров.
— Однією ногою він уже там… — На рухливому обличчі лікаря з’явилася виразна гримаса. — Другого кроку не даю йому зробити уколами. Але це питання часу.
— Чому, по-вашому, він помирає?
Лікар зняв капелюх і витер хусткою мокру лисину.
— Я міг би приголомшити вас десятком діагнозів, серед яких на першому місці стояли б старість і загальне виснаження, але… — він затнувся.
— Але… — повторив Озеров.
Лікар збентежено засопів.
— Я не можу зробити необхідних аналізів; це лише припущення, можливо занадто сміливе. Здається, він помирає від променевої хвороби.
Озеров і Батсур перезирнулися.
Тихий стогін долинув з намету. Лікар підняв марлеву завісу і зробив крок у темний прямокутник дверей. Озеров і Батсур увійшли слідом за ним.
Старий лежав нерухомо. Він був настільки худий, що обриси кісток проступали крізь тонку тканину простирадла. Здавалося, на ліжку лежить скелет. Очі старого були заплющені, але губи тихо ворушилися. Лікар узяв мляву руку, намацав пульс. Озеров і Батсур схилилися до самого обличчя хворого, намагаючись розібрати, що шепочуть безкровні губи.
— Здається, він кличе когось? — тихо запитав Озеров, поглянувши на Батсура.
— Тс, — прошепотів молодий монгол. — Ймовірно, це ім’я хлопчика. А що, коли спробувати?..
— Цамбине! — знову прошепотів старий.