Батсур м’яко, але рішуче відсторонив лікаря й Аркадія від ліжка хворого, став навколішки і поклав руки на груди старого.
— Я — Цамбин, — тихо, але виразно сказав він по-монгольски. — Я повернувся до тебе. Ти чуєш мене?
Щось схоже на посмішку слизнуло по обличчю старого.
— Ти живий… Громові духи не вбили тебе, хлопчику?.. Ти спустився в пащу Грімкої ущелини і повернувся неушкодженим… Тепер я помру спокійно… Знайшов ти священні блискучі плити громових духів?..
— Так… — відповів Батсур.
— Нікому не кажи про них, хлопчику. Збережи стару таємницю Гобі від настирливих людей. Якщо дізнаються про таємницю Грімкої ущелини, великі нещастя обрушаться на Гобі… Сховай те, що ти знайшов. Іди в печери Атас-Ула… У підземному храмі поклади свою здобич біля ніг статуї Великого Лами. Біля тієї блискучої плити… Пам’ятаєш? На стіні храму зроби напис… Ти повторив подвиг. Хай збережеться пам’ять… серед обранців… Я відходжу… Ти займеш моє місце… Мине п’ять зим, і ти в день танку громових духів… Ти мусиш…
Голос старого звучав усе тихіше й нарешті замовк. Якийсь час губи ще продовжували безгучно ворушитися. Відтак вони здригнулися. Висохле тіло ледь ворухнулося і завмерло.
Батсур уривчасто зітхнув і піднявся з колін.
Лікар підійшов, схилився над ліжком.
— Усе, — промовив він, випростовуючись. — Ви зрозуміли, про що він марив?
— Я зрозумів слова, але не вловив сенсу, — відповів Батсур. — А ти, Аркадію?
— Я зрозумів не всі слова, але, здається, уловив у них сенс. Що таке Атас-Ула?
— Це скелястий масив у південній частині Заалтайської Гобі, кілометрів за двісті на південний схід звідси. Він майже не досліджений.
— Доведеться заглянути туди, — твердо сказав Озеров. — Якщо не все почуте нами було маренням, можливо, в Атас-Ула ми знайдемо ключ до цього ланцюга таємниць. Інакше доведеться чекати п’ять років — цілих п’ять років, Батсуре.
— Чому п’ять? — здивувався молодий монгол.
— Скажу пізніше… Лікарю, тіло цього останнього жерця загадкових громових духів необхідно відправити літаком до Улан-Батора. Треба за всяку ціну дізнатися, чому він помер. Ходімо, Батсуре. Ми мусимо скласти план подальших дій.
Літак з’явився високо в небі. Зробивши декілька кіл над плато і табором, він пішов на посадку. Тумов, Озеров і Батсур, стоячи на краю невеликого такиру, напружено чекали.
Тумов нервово покусував кінчик згаслої сигари. Батсур затамував подих, не відриваючи погляду від сріблястої машини, яка швидко наближалася до поверхні такиру. Плоске дно мало в поперечнику не більше трьохсот метрів. Далі починалися піщані бархани.
— Чому не сідає? — крикнув Батсур, бачачи, що літак летить над самою поверхнею такиру. — Не встигне загальмувати перед барханами!
— Перевіряє посадковий майданчик, — спокійно сказав Озеров. — Зараз зробить ще коло і сяде.
— Часу немає на ці церемонії, — процідив крізь зуби Тумов. — Вітер піднімається. Дивіться, як димлять бархани…
Льотчик підняв літак угору і зник за піщаними грядами. Через декілька хвилин літак з’явився з протилежного боку такиру і пішов просто на посадку. Колеса торкнулися рівної глинистої поверхні; літак, підстрибуючи, пробіг через весь такир і зупинився за декілька метрів від піщаного шлейфу одного з барханів.
Тумов і Батсур полегшено зітхнули.
Двері кабіни відчинилися і на землю, похитуючись, спустився Зундуйн Очир.
Услід за ним дві постаті в білих халатах уже виймали брезентові ноші.
— У вас тихо? — здивувався Очир, потискуючи руки зустрічальникам. — Угорі жах, що діється. Гадав, не долетимо.
— Тут скоро теж почнеться буран, — заспокоїв Тумов. — Треба поспішати.
— Де хворий?
Тумов коротко розповів про події останніх днів. Очир мовчки кивав головою.
— Все зроблю, — сказав, він, коли Тумов закінчив свою розповідь. — Тіло старого доправлю у клініку медінституту в Улан-Баторі. Хто з вас летить зі мною? Наскільки я розумію, справи закінчені.
— Спасибі, — сказав Тумов. — Я мушу повернутися з караваном у Тонхіл. А геологи, — Тумов кивнув на Озерова і Батсура, — хотіли залишитися тижні на два тут. У них з’явилися свої інтереси — суто геологічні. Якщо ви не заперечуватимете, я дам їм машину й кількох робітників.
— Будь ласка, — посміхнувся Очир. — Наша республіка від цього лише виграє. Ви можете залишатися тут стільки, скільки захочете. Відрядження і повноваження будуть продовжені.
— Отож, вирішено, — сердито заявив Тумов. — Якщо їм ще не набридла Гобі, нехай залишаються. Від себе тепер можу додати, що вважаю цю затію безглуздою і небезпечною. Вони збираються їхати далі на південь, у цілком недосліджену частину Заалтайської Гобі. Вам, товаришу Очир, ще доведеться організовувати рятувальну експедицію.