— Чому він не надіслав з вами листа?
— Ми роз’їхалися у різних напрямах. Невідомо було, хто перший дістанеться до обжитих місць.
— Чому ви розділилися?
— Він хотів провести додаткові дослідження трохи південніше.
— А ви?
— Я повертався з караваном на північ.
— Значить, ви кинули його і змотали манатки?
— Не зовсім так… — почав було Тумов, але затнувся й замовк.
Ірина примружилася.
— Або ви… Не хочу вимовляти цього бридкого слова… Або ви щось приховуєте від нас. Потрудіться пояснити, Ігорю Миколайовичу!
— Будь ласка, — додала Люда. — Все краще від такої невідомості.
— Та зрозумійте, я сам нічого не знаю! — майже закричав Тумов. — Нічого!.. Ну, затримався десь. Адже це Гобі… Гадаю, що скоро приїде… — Він мало не вдавився останніми словами. — Також чекаю з дня на день…
— Ні, ви щось приховуєте від нас, — твердо заявила Ірина. — Чому ви весь час шарпаєте кишеню? Що у вас у кишені? Покажіть!
— Н-нічого! — холодіючи, протягнув Тумов. — Лише т-телеграма з Улан-Б-батора… Ось, б-будь ласка…
Ірина вихопила у нього зім’яту телеграму, швидко пробігла її й закрила обличчя руками. Людмила підняла тремтячими пальцями аркуш, що впав. Поволі, виразно прочитала вголос:
— На ваш запит повідомляю км загін Озерова не повернувся Гобі крпк пошуки не дали жодних… — Плечі дівчини затряслися. — Продовжуємо… Повідомлю… — Вона впала обличчям у диванні подушки й голосно заплакала.
Тумов остаточно розгубився. Він важко встав із крісла, зачепив книги, що лежали на краю столу. Книги з гуркотом посипалися на підлогу. Нагнувся, щоб підняти книги, махнув рукою, не підняв і сів на канапу між сестрами.
— Та зрозумійте ж, не все втрачено, — бурмотів він. — Знайдуть… Приїде… повернеться…
— Вже повернувся! — почувся від дверей знайомий голос. — Що тут у вас відбувається?
Тумов згодом ніколи не міг відновити в пам’яті послідовності подій, що розігралися того вечора. Ірина схопилася, перекинувши лампу. Жалібно дзвякнув зелений абажур. У кімнаті запанував морок. У темряві чувся уривчастий голос Ірини, гучний плач Люди, схвильовані вигуки Аркадія, поцілунки. Під ногами тріщали скалки абажура. Ігор хотів обняти Аркадія і обняв Люду. І вона поцілувала його в губи. Звісно, це була помилка… Поцілунок призначався братові… Ображено нявкнула кішка, якій хтось наступив на хвіст. Усі щось питали, і ніхто не слухав відповідей. Відтак засвітилася люстра. Вочевидь, сама, позаяк ніхто її не вмикав.
Ірина обіймала схудлого, бронзоволицього Аркадія, а Люда плакала і сміялася, притискаючи залите сльозами обличчя до широкого плеча Тумова.
Аркадія всадовили на канапу. Сестри сіли обабіч, міцно тримаючи його за руки, немов боялися, що він знову зникне. Втім, Ірина відразу ж хотіла схопитися й бігти на кухню, але Аркадій не пустив її. Тумов, топчучи широкими підошвами рештки абажура, влаштувався в кріслі навпроти канапи.
— Ну, розповідай, — сказала Люда.
— Лише коротко, — додала Ірина, — бо мені треба готувати вечерю.
— У найкоротшому варіанті це виглядає так, — посміхнувся Озеров. — Три місяці колесили по Гобі, вчора повернулися до Улан-Батора. Я лише встиг вилаяти Очира, що він переполохав вас, сів у літак і годину тому приземлився у Внуково.
— Чому не телеграфував?
— Я сам летів зі швидкістю телеграми. Ще вчора вранці ми були в Гобі, біля підніжжя нашого плато.
— Ви повернулися до нього? — здивувався Тумов.
— Звісно. І ти ще повернешся до нього, Ігорю. Виявляється, нас шукали по всій Заалтайській Гобі, а ми спокійно лазили по плато. У нас відмовило радіо…
— Ну ось, бачите, — сказав Тумов. — Я ж казав…
— Цього ви не казали, — перервала Люда, закриваючи йому рота рукою. — Але тепер це зовсім неважливо.
— Ще б йому не казати! — відзначив Озеров. — Хто підсунув нам замість запасних батарей свинячу тушонку?
— Не може бути, — здивувався Тумов. — О-о! Тепер розумію, звідки в мене опинилися ці батареї… Ах, стара панама!.. Що мені з собою робити?.. Але загалом обійшлося без особливих пригод?
— Більш-менш…
— А скажи відверто, Аркадію, — помовчавши, запитав Тумов, — варто було там залишатися? Знайшли ви щось… нове?..
— Нове? — повторив Озеров. — Ні, нічого нового не знайшли. Все дуже старе.
— Треба відразу було мене слухати, — задоволено сказав Тумов. — Раз зізнався, втішу тебе… Ти, як виявилося, мав слушність. Пам’ятаєш блискучий мінерал, який я називав алмазом? Це не алмаз. Це цілком невідомий мінерал величезної твердості й міцності. Дивовижна сполука бору, кремнію й вуглецю. Він значно твердіший від алмаза й володіє вражаючою здатністю концентрувати різні види енергії. Мінералоги вважають, що це уламок метеорита нового типу.