— А Лур? Що з ним?
— Зараз дізнаємося.
Пальці капітана пробігають по клавішах і кнопках пульта. Освітлюються контрольні шкали. Знову яснішає головний екран. На ньому зеленкуватий нічний пейзаж. Догорає бліда смужка заграви край самого обрію. Яскраві зірки в розривах хмар.
— Уже ніч? — Вель не може повірити своїм очам.
— Справді, дивно, — мимрить капітан. — Мені здавалося… — Він знову схиляється до приладів. — Ні, все гаразд… Просто це тривало довше, ніж ми гадали… Луре, — звертається він до бічного екрану, — ну що там у тебе, чому мовчиш?
Бічний екран залишається темним. Лур не відповідає…
— Він мертвий, — безбарвним голосом промовляє капітан і поволі відходить від канапи, на яку вклали Лура.
— Але як же?.. — Вель усе ще не в змозі осмислити те, що трапилося.
— Мертвий… Випромінювання, яким рій атакував корабель, убило його. Захист спрацював на якісь мільярдні частки секунди пізніше, ніж належало…
«Незрозуміло лише, як ми залишилися живі, — думає капітан. — Це випромінювання не могло бути спрямованим. Значить, і ми з нею, — капітан кидає погляд на Вель, що сидить на підлозі, — побували в полі цього випромінювання. Це ясно… І проте він мертвий, а ми з нею живі. Наразі живі…»
— Але як же?.. — знову повторює Вель, не відриваючи погляду від нерухомої постаті на канапі.
«Удвох нам буде нелегко, — думає капітан. — Якщо, звісно, вдасться вирватися звідси… По суті, винен у всьому я… Я сам… Це я дозволив йому… У Шерра теж почалося так. Першим загинув навігатор… Потім… Що це за випромінювання? Чому захист «Вихора» спрацював із запізненням? Чи запізнення не було? Але тоді щось трапилося з часом? А чом би й ні? Адже настання ночі нам здалося передчасним… Час?.. Якщо це час?.. Значить… Ні, це необхідно перевірити…»
Капітан торкається рукою плеча Вель.
— Ходімо, дівчинко, йому ми вже не допоможемо… Ходімо… Подумаємо, що робити далі… Хай він залишається тут… Завтра помістимо його в холодильну камеру. Можливо, на Землі…
Вель голосно схлипує.
— Не треба, люба. Ми маємо бути дуже сильними. Адже нас тепер лише двоє… І перш ніж відлетіти, ми ще мусимо збагнути, що тут відбувається, що за таємничі сили ховаються за позірною гармонією цього дивного світу.
— Як усе безглуздо і жорстоко…
— З нашої людської точки зору — так… Але треба постаратися поглянути ширше… Ми тут прибульці… Чужі всьому… Сьогодні вранці ти добре сказала: ми нічого не знаємо про цей світ, нічого… А наше-бо завдання дізнатися… Ми припустилися помилкового ходу. Це моя провина. Тепер треба спробувати виправити помилку.
— Його ми вже не воскресимо…
— Такі експедиції, як наша, — завжди ризик. Ми — розвідники невідомого. За це нас обдаровують довголіттям… за земним відліком… Тих, хто повертається…
— А тим, хто загинув, споруджують пам’ятники, еге ж? Навіщо йому тепер пам’ятник?
— Заспокойся. Ходімо звідси!
— Не треба було їх чіпати, не треба, не треба…
— Тоді ми нічого не дізналися б. І наступна експедиція, яка висадилася б тут, могла б розділити долю Шерра. Ти ж розумієш… Шерр і його супутники стали жертвами чогось подібного. Ми мусили з’ясувати. І Лур це розумів…
— Але ми нічого не з’ясували…
— Ну, тепер ми дещо вже знаємо. Лише нам ще не все зрозуміло. Тепер треба постаратися зрозуміти…
— Одне я вже зрозуміла. Я не годжуся для таких експедицій. На Землі помилилися, вибравши мене… Поки все було добре, я щось могла, а зараз…
— Твій шлях зоряного навігатора, Вель, лише почався. Твої дороги попереду. Не поспішай вирішувати… І в усякому разі нас із тобою ще чекає зворотний шлях. Достатньо часу, щоб подумати. Але якщо ти все-таки твердо вирішиш піти після повернення, тебе ніхто не буде стримувати. Це право кожного з нас, незалежно від того, провів він у зоряних рейсах рік чи тисячу земних років.
— Що ви зараз хочете робити?
— Піду на пульт управління. Сьогодні моя нічна вахта. Подумаю, «пораджуся» з електронними машинами. Ти йди відпочинь, а завтра вранці ми все вирішимо.
— Можна, я залишуся з вами?
— Як хочеш…
По дорозі в центральну апаратну вони проходять повз внутрішню камеру вхідного шлюзу, де годину тому знайшли Лура.
— Подивимося ще раз, — пропонує капітан.
Безшумно відсуваються масивні двері. Камера порожня, лише в кутку стоїть неприбраний екран-привада — джерело ультрафіолетового випромінювання.
Капітан уважно оглядає стіни, підлогу, контрольну апаратуру.
— Ні, нічого, — каже він задумливо. — Жодних слідів…