— Ви думали знайти рештки бабок? — пошепки питає Вель.
— Ні, звісно… Я маю на увазі випромінювання, що вразило Лура. Схоже, що воно все-таки було спрямованим. З цього випливало б, що удар призначався лише йому.
— Може, заглянути в зовнішню камеру? — шепоче Вель.
— Там зараз стиснутий азот. Він заповнив камеру відразу ж, тільки-но спрацював захист і зачинився вхідний шлюз. Навряд чи ми знайдемо там щось, але поглянути можна.
Капітан натискає кнопку над дверима, що ведуть у зовнішню камеру шлюзу. Чутно тихе шипіння. Відтак у дверях спалахує зелене вічко і вони безшумно відсуваються.
Зовнішня камера теж порожня. Вхідний люк щільно закритий. Двері, що ведуть у приміщення, де зберігаються скафандри, засунуті.
— Нічого, — каже капітан. — Так я й гадав…
— Ось, — Вель швидко нагинається, — дивіться, тут…
Із паза, в який заходить край масивної заслони люка, стирчать кінці прозорих крил. Капітан також нагинається, уважно розглядає тонюсіньку, в золотистих жилках, тканину.
— Одну все-таки розчавило, — із зітханням промовляє він і хоче торкнутися пальцями крил.
— Не треба! — Вель хапає його за руку.
— Тепер це безпечно. — Капітан м’яко відводить руку Вель і обережно торкається прозорої тканини кінчиками пальців. — Вони можуть бути небезпечні живими… Можуть бути… Наприклад, коли обороняються. А ця загинула, як і наш Лур…
— Звільнимо її звідси?
— Завтра… Не варто відкривати вночі зовнішній люк…
Музика… Знову ця музика… Вель хоче отямитися й не може. Нарешті їй удається… Дівчина розплющує очі. Вона лежить одягнена на канапі у своїй кабіні. Судячи з годинника, глупа ніч. Двері в коридор прочинені. Музика продовжує звучати десь удалині. Ну звісно, саме музика її й розбудила. Вель починає пригадувати… Вона задрімала в кріслі у центральній апаратній… Капітан сидів біля пульта управління. Значить, капітан відніс її сюди. А Лур… Лур загинув учора ввечері під час цього жахливого експерименту. Вони залишилися удвох з капітаном. Тіло Лура лежить у сусідній кабіні…
Вель схоплюється. Вона не може залишатися тут сама. Треба бігти в центральну апаратну. Там капітан… Треба сказати йому про музику. Раптом він не чує?.. Але як пройти повз кабіну Лура?.. А може, покликати капітана сюди? Вель хоче увімкнути екран внутрішнього зв’язку, але екран раптом освітлюється сам. На ньому… обличчя Лура. Вель ціпеніє від жаху й дивиться на екран широко розплющеними зупиненими очима.
— Досить, — каже Лур з екрану, — припини нарешті… Тобі давно пора спати.
Екран гасне.
«Ну звісно, я все ще сплю. Треба прокинутися… За всяку ціну треба прокинутися».
Вель зажмурює очі, боячись, що екран знову освітиться. «Я повинна змусити себе прокинутися, — твердить вона, — повинна змусити…»
Музика звучить усе голосніше. Мелодія схожа на вчорашню, але в ній з’явилися нові відтінки й ритми. Вель відчуває, що вже не в змозі опиратися цим звукам. Якщо вона не може прокинутися, хай краще ця музика, ніж мертвий Лур на екрані…
Музика, урочиста і владна, виносить геть із тісної кабіни. Знову блакитні рівнини, залиті спокійним світлом нежаркого сонця. Обрідні хмари у глибокому зеленкувато-фіолетовому небі. Самотня постать у синьому, облямованому золотою крайкою плащі. І знову Вель не може розгледіти обличчя. «Що ви хочете від мене, — подумки питає Вель, — що вам треба від мене, від усіх нас?»
Постать у синьому плащі продовжує стояти нерухомо, а музика наростає, заповнює несамовитим звучанням безмежні простори навколишніх рівнин і небо до самих зірок. «Не розумію, — шепочуть губи Вель, — не розумію…» Вона вже невиразно здогадується, що музика — це розповідь, дивовижна розповідь про таємниці дивного світу, який відкрився їм, — прибульцям із Землі лише нікчемною частинкою своєї справжньої суті. У торжествуючій і прекрасній мелодії звучать і заклик, і застереження, і любов, і сумнів, і докори, й обіцянки невідомих радощів…
«Не розумію», — шепоче Вель, хоча їй уже починає здаватися, що ось ледь-ледь, ще зовсім трохи — і вона зрозуміє, все збагне…
І раптом усе обривається… Навколо стіни тісної кабіни, тиша — така тиша, що починає дзвеніти у вухах. Двері в коридор прочинені. «Сплю я чи ні?» — думає Вель. Вона зі страхом дивиться на екран. Але екран темний і німий. Вель чекає кілька миттєвостей. Ні звуку. Чути лише стукіт власного серця.
Вель квапливо підводиться. Мерщій у центральну апаратну, до капітана. Затамувавши подих, вона біжить спіральним коридором. Виток, іще виток. Двері в кабіну управління прочинені. У апаратній напівтемрява. Освітлені лише кольорові шкали на пульті управління.