— Нічим… Я приречений… Мої супутники загинули в дорозі, й я поховав їх у Космосі. Лише я досяг Землі. Я хотів за всяку ціну ще раз побачити батьківщину. Не знав… що від неї залишилася лише… легенда.
— Ваша батьківщина — вся Земля. Вона перед вами.
— Спасибі тобі, нова людино Землі. Далебі, ти маєш рацію… І з цією думкою легше вмирати. Нічого немає страшнішого від самотності. Останньою я поховав Анар — мою вірну подругу, вічно юну супутницю…
У мене на язику весь час крутилося одне питання. Щойно він замовк, я поквапився задати його:
— Вам і вашим друзям удалося досягти планети Ассар?
Посмішка, сповнена невимовної гіркоти, слизнула по його губах.
— На жаль, краще б нам не вдалося це. Ассар мертва. Мертві піски заносять там руїни мертвих міст. Мертві моря, в яких зникло життя, і навіть повітря наповнене убивчим випромінюванням. Ми не знали… І ми поплатилися… Нашим предкам, які населяли мертву планету, в якусь страшну мить не вистачило мудрості… Вони винищили один одного і саме життя у безглуздій лютій боротьбі. Коли ми зрозуміли — ми відразу ж покинули Ассар, але були вже приречені. Я гину останнім, але я безмірно щасливий, що перед кінцем свого довгого шляху побачив нове покоління нових людей… В ім’я життя, прекраснішого за яке немає нічого у Всесвіті, будьте мудрі!
Його голос звучав усе тихіше; дихання уривалося.
— Що він каже? — шепотів мені над вухом Жак.
— Тихше, він помирає…
— Але хіба ми не можемо нічого вдіяти?
— Нічого…
Губи незнайомця заворушилися, але голосу вже майже не було чути. Я схилився до самого його обличчя, намагаючись зрозуміти останні слова.
— …Нова людино, обіцяй мені розповісти людям… про загиблу країну… Знайди камені її міст… Вони не могли… зникнути безслідно… Хай легенда стане істиною…
— Обіцяю, — сказав я.
— І ще… Цієї ночі… зоряний корабель… зазнав аварії… при посадці… Він… на дні океану… Я покинув його, коли він тонув… Хвилі викинули мене на цей берег… Я радий… зустрів вас… Віддай моє тіло… океану… Хай покоїться… там… де всі…
Останніх слів я вже не розібрав.
Я став навколішки біля нього, хотів сотворити молитву і… зрозумів, що вона не потрібна. Я відчував, що щоки мої мокрі від сліз, і не соромився цього…
Вмираючий ворухнувся. Голос його знову віднайшов силу:
— Люди нової Землі, де ви? Я не бачу вас… Простягніть мені ваші руки… Ось так… Відходжу… Прощавайте…
Цієї миті трапилося щось незбагненне. Немов електричні іскри пронизали моє тіло й плетениці дивовижних образів і картин замигтіли перед очима, мов у стрімко розкрученому калейдоскопі. Величезні сонячні міста, будинки-палаци з білого мармуру в мереживі ажурних колон, арок і орнаментів, високі башти, схожі на зрізані піраміди. Сині хвилі плюскають у білі мармурові східці й гойдають стрункі тіла небачених легких кораблів. Натовпи високих м’язистих чоловіків і прекрасних золотоволосих жінок у святковому пурпуровому вбранні спускаються широкими білоколонними сходами. В похмурих підземеллях біля дивовижних машин поволі пересуваються суворі сиві люди з пронизливими владними очима… Довгий загострений циліндр націлений у синяву неба… Море людських голів… Усі погляди спрямовані кудись у одну точку. Спалах сліпучого полум’я — і пливе на недосяжній глибині схожа на гігантську карту країна, стиснута рамою блакитних морів. На ній темні плями міст і нитки доріг, зелень полів і снігові шапки високих гір… І ось уже змінила все чорнота зоряного неба, здригаються світні індикатори незліченних приладів… два ряди дверей у довгому світлому коридорі… Маленька кімната з чорним прямокутником вікна. За вікном ніч і неправдоподібно яскраві зірки. Юне жіноче обличчя схиляється зовсім близько. Ніжні губи розкриваються і щось шепочуть… Яке воно прекрасне, це видиво!.. І знову мчать плетениці картин, що змінюють одна одну в запаморочливій водоверті… Багряна зоря освітлює потворні руїни. Нескінченна пустеля навколо. Піщані вихори заносять висохлі ліси мертвих дерев. Величезними вирвами спотворена поверхня планети, залита блакитнуватим світлом двох сонць, що не заходять. Скорботні постаті в темних плащах одна за одною ховаються в циліндричному корпусі зорельота. Засуваються важкі двері, і знову чорнота неба й зірки.
Вони починають рухатися, рухаються все швидше, перетворюються на виблискуючі промені блакитного полум’я, очі ломить від їх нестерпного блиску, а вони горять усе ясніше, все яскравіше. Чиєсь обличчя з’являється в цьому морі світла. Воно наближається… Я впізнаю її… Це вона…