Я лежав, згадуючи сьогоднішній маршрут: загалом, верхів’я Кафандару не дали цікавих знахідок, окрім учорашньої фауни у вапняках. Руди тут немає. Але біла пляма тепер буде зафарбована. Північно-східний кут планшета закінчений… Однак що за чортівня трапилася зі мною в тому саї? Ніколи ще я так не лякався в горах. Нерви починають здавати…
Непомітно я заснув.
Прокинувся я від якогось різкого поруху поряд зі мною. Вогнище догорало. Була глупа ніч. Інстинктивне відчуття небезпеки змусило мене схопитися. Я обернувся до Івана й завмер, відчувши, як колючими голками пронизує все тіло крижаний холод.
Іван, неприродно скарлючившись, намагався піднятися, спираючись лівою рукою об землю і наполовину висунувшись із мішка. Праву руку з розчепіреними пальцями він простягав перед собою, немов захищаючись від когось. Обличчя у нього було перекошене, в очах, спрямованих у темряву поверх моєї голови, застиг вираз дикого жаху.
Він силкувався щось сказати і не міг; усе тіло його трусилося, мов у лихоманці, обличчя було вкрите крупними краплями поту.
Що бачив він там, у темряві, за моєю спиною?
Інстинктивно прикривши рукою голову, я озирнувся. Догораюче вогнище освітлювало невеликий майданчик навколо табору. На цьому майданчику нікого не було.
Пронизливий крик змусив мене знову обернутися до вогнища. Іван уже сидів на траві біля спального мішка. Очі його були як і раніше спрямовані в темряву позад мене, а в руці похитувався револьвер, спрямований мені в груди. Він із зусиллям натискав пальцем на спусковий гачок. Зведена судомою рука кепсько скорялася. Проте я встиг помітити, що курок зводиться.
«Зараз вистрілить», — промайнуло в голові.
Я сахнувся убік і встиг відштовхнути націлений на мене ствол. Куля тонко свиснула зовсім близько. Я був оглушений, але все-таки встиг схопитися за револьвер, перш ніж був зроблений другий постріл.
Іван закричав пронизливо й страшно і, рвонувшись назад, мішком осів на землю. Револьвер залишився в моїй руці.
Я підхопився, озираючись. Нікого не було поблизу. Кінь, переляканий пострілом, роздував ніздрі й косував на мене. Я витер з чола холодний піт і раптом відразу відчув кволість, відчув, як від різкого, уривистого дрожу підкошуються коліна. Кров оглушливо стукотіла у скронях.
Іван лежав нерухомо. Я схилився над ним. Він ледве дихав і, вочевидь, був у глибокій непритомності. Я зачерпнув кухлем остиглого чаю і вилив йому на голову. Довелося повторити цю операцію кілька разів, перш ніж він ворухнувся і з зусиллям розплющив очі.
Я поклав йому на чоло мокру хустку і якомога спокійніше сказав:
— Ну-ну, все гаразд, Іване.
При звуках мого голосу його обличчя набуло осмисленого виразу. Він скинув хустку й сів. Боязко покосився навсібіч; помовчавши, хрипко запитав:
— Пішов?
— Хто?
— Та цей… з мазара…
— Що ти вигадав! У мазарі нікого не було.
— Були… Багато їх там…
Мені стало моторошно; я мимоволі поглянув убік мазара.
— Пішов? — напівзапитливо повторив Іван.
Зрозумійте мій стан тієї миті. Тепер мені самому смішно на саму думку, яка дурниця могла так сильно перелякати двох дорослих чоловіків, що не раз зустрічалися віч-на-віч з реальною небезпекою. Але тоді… Глупа, непроглядна ніч. Глухе безлюдне місце, оточене ореолом якоїсь невизначеної таємниці й пов’язаних з нею страхів. Нервова напруга, що не полишала нас дві доби… Нарешті, дика маячня мого супутника… Все це, разом узяте, позбавило мене самовладання.
— Що ти верзеш?! — грубо закричав я. — Наснилося щось, і ти розкис, мов стара баба. Ти мало не застрелив мене!
— Я в нього стріляв, — винувато пробурмотів Іван, — вистрілив, а він схопив мене…
— Це я тебе за руки схопив, хотів револьвер вирвати…
Іван схлипнув.
— Ти, начальнику, не сердься. Страшно мені… Чув про снігових шайтанів? Тьху, не при ночі б їх згадувати… Тут їхній край. Тому й звірини тут немає. Усіх зжерли окаянні. І нам з тобою голів не винести звідси…
— Що ти верзеш? — різко перебив я його. — Які шайтани? Схаменися!
— Ех, не знаєш ти нічого! — махнув рукою Іван. — І навіщо лише я поїхав з тобою?..
Він нахилився до самого мого обличчя, і на мене сапнуло густим горілчаним перегаром.
— Та ти п’яний, Іване! — вихопилося в мене.
— Трішки сьорбнув на ніч для хоробрості, — скрушно зізнався він, — та, видно, не помогло. Боязно мені, начальнику…
— Зрозуміло, — холодно сказав я. — То ось чому ти ледь мене не застрелив. З п’яних очей за снігового шайтана прийняв.
— Не смійся, начальнику…