— Ого-го! — донеслося здалека.
Іван крокував до табору. Коли він підійшов близько, я помітив, що він дуже блідий і засмучений. У руках у нього був бінокль.
— Справа кепська, Володимире Лександричу, — коня проспали…
Я мовчав, допитливо вдивляючись у нього. Він продовжував, помітно хвилюючись:
— І спати-бо я не спав, а ось коли кінь пішов, не чув. Ходив шукати; сліди до перевалу йдуть. Додому, либонь, утік…
— Хіба ти не прокидався вночі? — здивовано запитав я.
— Прокидався, трісок у вогнище підкладав. Кінь тут був.
— І вночі все спокійно було?
— Спокійно. А що?
— Нічого… марив ти вночі, — сказав я, нишком спостерігаючи за ним.
Він знизав плечима.
— Снилося щось. А ось що, — не тямлю. Погань якась. Жарко було. Я під ранок зверху мішка ліг. Та й ви теж на мішку спали.
Я закусив губу. Іван, певно, не пам’ятав нічних видінь.
— Що ж, — сказав я, встаючи, — треба рухатися. Доведеться на собі вантаж тягнути. Донесемо?
— Два мішки та сідло, та каміння? Я сам донесу…
— Іване, а чому ти весь у чаї? — не витримав я. — Он скільки на обличчі чаїнок прилипло.
— Пив уночі, казанок перекинувся… А ви вночі, либонь, вогнище підправляли. Обличчя у вас ніби в кіптяві.
Я здригнувся, пригадавши, як він вистрілив у мене.
— Еге ж, руками обмастився. Піду вмиюся…
Прохолодна вода Кафандару цілком повернула мені сили. Пригадалася стара істина: «Усе добре, що на добре виходить». Треба мерщій іти звідси, а надалі подібні місця навідувати більшим загоном.
Через декілька хвилин, навантажені нашими нескладними пожитками, ми крокували до перевалу. Пологий підйом здолали легко й опівдні вже стояли на сідловині. Смуга прим’ятої цибулі вказувала чийсь слід. Ми ретельно оглянули його. Знайшли виразні відбитки підків. Кінь був тут уночі. Глибокі вм’ятини в пухкому ґрунті свідчили, що перелякана тварина мчала чвалом.
У тіні скелі на снігу, поряд з відбитками підків, ми знайшли ще слід, великий і глибокий.
— Барс, — сказав Іван, випростовуючись. — Ух, і здоровий чорт! Від самого табору гнав. На спуску, либонь, прикінчив.
— Він ще з першої ночі за ним полював, — відзначив я. — А ми з тобою гарні, нема що сказати…
Іван понуро похитав головою.
Я окинув прощальним поглядом безлюдну зелену долину і без щонайменшого жалю відвернувся до обривистих скель, по яких лежав зворотний шлях.
Ми почали швидко спускатися.
Минувши морену, на крутому повороті стежки я ніс у ніс зіткнувся з Кирилом. У руках у нього був льодоруб, на поясі ніж і два револьвери. Слідом за ним по стежці дерлися Шоди й Петро, озброєні сокирами й карабінами. Це йшла допомога. Похмура фізіономія Кирила розпливлася в щонайширшій усмішці, Петро роззявив рота, а Шоди здивовано закліпав очима.
— Куди це ви зібралися? — запитав я, коли змовкли радісні вигуки і вляглося хвилювання, викликане зустріччю.
— Як куди! — загорлав Кирило. — Ми гадали, з вами щось трапилося. Ваш кінь, мов божевільний, прискакав під ранок; у нього вся спина кігтями пошматована. Шоди каже — барс.
— Ну-ну, що з нами могло трапитися! — сказав я, знімаючи капелюха й обтираючи пітне чоло.
Кирило відступив назад, спрямувавши широко розплющені очі на мою голову.
Петро ахнув.
— Господи, твоя воля! — почув я ззаду голос Івана. — Володимире Лександричу, та ви геть сиві стали!..
Я мимоволі схопився руками за волосся; поглянув на Шоди. Він розуміюче і скрушно хитав головою.
Ось і все!
А «снігові шайтани», ці загадкові стародавні мавпи? — запитаєте ви.
Ночівля біля старого мазара, незважаючи на всі багатозначні натяки Шоди, не додала нічого нового до оповідей і легенд. На Кафандарі цих тварин, вочевидь, немає й ніколи не було. Зате ботанічна експедиція, яка через декілька років працювала в цьому районі, виявила там серед альпійських лук цілі зарості рідкісних отруйних ефіроносних рослин. Гадаю, що їх отруйний аромат в умовах розрідженого повітря високогір’я збудливо подіяв на нас з Іваном. Вочевидь, цим квітам і завдячував Кафандар своєю лихою славою.
У Душанбе мені вдалося дізнатися, що старий мазар, біля якого ми ночували, був споруджений ще на початку минулого століття. Якийсь місцевий феодал, полюючи у верхів’ях Кафандару, пережив там разом зі всією своєю свитою напад божевілля. Здається, мисливці вночі побилися і в бійці розтрощили голову вченому муллі — одному з наближених феодала. Безумство, що пойняло їх уночі, вони приписали чарам «снігових шайтанів». І вони вирішили поховати муллу у верхів’ях Кафандару, щоб насолити «шайтанам», яким доведеться далеко обходити святу могилу.