Сперечався я, доводив — усе марно… Відтак запропонували їхати сюди. Керівник Паужетським геотермальним заповідником і природним музеєм на півдні Камчатки! Це я-бо — будівельник Великої дамби на Лені й Берінгового моста. Штат управління заповідника: керівник — один плюс вісімнадцять кіберів, переважно старої конструкції, деякі потребують капітального ремонту… Ось так. Утім, Камчатський заповідник — це ще краще з того, що пропонували невгамовним ветеранам мого крою. Звісно, я погарячкував, покричав там у бюро кадрів, навіть кулаком по якомусь електронному лобі постукав, а потім поїхав… Так, подивитися поїхав… Як і що… Адже я не був на Камчатці сорок років. Цікаво все-таки: був «гігант далекосхідної енергетики», а зараз «Заповідник»…
Прилетів сюди, в цю долину. Півдня бродив серед мовчазних будиночків селища, по принишклих корпусах колишньої геотермальної електроцентралі. Майже століття вона освітлювала й обігрівала добру половину Камчатки…
День видався похмурий, і похмуро було на душі…
«Ні… Ми обоє стали непотрібними, — думав я. — Ця гігантська електростанція — дітище мого батька. І я сам. Який тут заповідник! Це кладовище… І всім про нього байдуже. Життя пішло звідси назавжди… Звісно, тепер вулканічне тепло вже не використовують, як у двадцятому столітті… Чим тоді слугував вулкан? Піччю, в кращому разі паровим казаном. Тепер вигадали хитріші штуки. Бурять свердловини завглибшки в тридцять-сорок кілометрів. А такі свердловини можна бурити де завгодно… Опускають у свердловини термоелементи — і отримуй енергію.
На півночі Гренландії, куди мене не пустили «за станом здоров’я», зараз буряться чотири такі свердловини. Оце робітка! Спорудження енергоцентралі потужністю в сорок мільярдів кіловат. Друга буде на Землі — після Антарктичної. І теж — для знищення льодів. А тут…»
Я з відразою подивився навколо. Щогла високовольтної передачі біля центральних трансформаторів похилилася. Вгорі біля ізоляторів звили гнізда якісь шалені птахи. Шибки над дверима, що вели в круглу будівлю диспетчерської, вибиті вітром… «Їх треба вставити насамперед, — промайнуло в голові. — Інакше взимку нанесе снігу в диспетчерську. Там капризні прилади, електронний мозок…
А втім, навіщо? Кому тепер потрібні ця стара електронна довбешка й похилена щогла?.. Адже струм уже не потече по дротах. Птахи можуть спокійно висиджувати пташенят у гніздах біля самих ізоляторів…
Музей! Смішна ідея… Для кого?! Закладаюся на свою стару люльку, відтоді, як станцію закрили й відлетів останній спостерігач, нога людська тут не ступала…»
— Здрастуйте, — почувся тоненький голосок у мене за спиною. — А ми вас чекали…
Я поспішно озирнувся. Дівчинка років дев’яти у блакитному комбінезоні з цікавістю розглядала мене. У неї було дуже миле кругле личко з помітними вилицями, широкий ніс, зизуваті карі очі. На смаглявих щоках — яскравий рум’янець — відбиток сонця й камчатських вітрів. Каптур комбінезона, облямований пухнастим білим хутром, був відкинутий. У рудуватому в’юнкому волоссі нещодавно заплутався вітер.
— Здрастуй, — сказав я, дещо спантеличений. — По-перше, хто ти і звідки взялася, а по-друге, хто міг чекати мене й навіщо?
— Я — Ксанта з селища Сріблястий Лебідь. А чекали вас ми всі…
— Он як! Цікаво… Але що ти робиш тут сама… у тайзі? І де знаходиться це ваше селище?
— Воно внизу біля моря, в семи кілометрах звідси. І тут зовсім не тайга, а колишня вулканічна електростанція — Паужетська геотермальна енергоцентраль. — Дівчинка хитро примружилася й додала: — Хіба ви не чули про неї?
— Чув дещо… То, значить, ти сама прийшла сюди за сім кілометрів?
— І зовсім не сама, а з Вовчком.
— З Вовчком? Не бачу його… І потім, хто він — цей Вовчок?
— Вовчок — мій друг. Він — американець. Прадідусь привіз його з Алеутських островів, коли я була маленькою. Тоді й Вовчок був зовсім крихітний. Він уміщався в рукавиці. А зараз! О-о… Зараз, якщо він встане на задні лапи, він буде вищий від вас.
— А, он що! Розумію… Однак це негаразд із його боку — залишати тебе саму в такому безлюдному місці.
— Він зовсім не винен. Я дозволила йому відвідати Хому. Я тут сьогодні чергова…
— Чергова? Де ж ти чергуєш?
— Тут, на електростанції. Ми всім інтернатом узяли над нею шефство до вашого приїзду. Треба ж, щоби хтось наглядав за кіберами. Ми передамо вам усе у повному порядку. А потім вам допомагатимемо.