— Гм… Бачиш-бо, Ксанто… Втім, ми ще побалакаємо про це трохи згодом… Адже мені треба добре подумати, все зважити…
— Ви, напевно, вже все подумали, коли летіли.
— Ну, це було дуже швидко. З Петропавловська сюди всього півгодини польоту… Скажи мені краще, а що цей Хома — він постійно живе тут?
— Так, він тут за головного сторожа, щоб не приходили вовки й дикі кабани.
— Цікаво! Невже тут ще збереглися вовки?
— Звісно. Вони живуть онде — за Курильським озером. Там у них свій заповідник. Але вони приходили сюди, і вили, і псували квіти… Тепер Хома їх не пускає.
— Гм… Слухай, Ксанто, а чом би цього Хому не призначити тут керівником? Ото не знав, що він постійно живе тут!
Ксанта уважно подивилася на мене. У її погляді промайнуло щось схоже на сумнів: чи не жартую?.. Проте вона сказала дуже серйозно:
— Я гадаю — Хома не впорається. Ні, ви більше підходите…
— Спасибі… Ходімо все-таки до Хоми, побалакаємо з ним.
— Ходімо, — тоненьким голоском сказала Ксанта.
Вона повела мене по вузькій, посипаній червонуватим піском доріжці углиб селища. Навколо рудувато-вогненним килимом горіли квіти, осінні квіти Камчатки: айстри, хризантеми, жоржини, сальвії. Густа поросль квітів майже у зріст Ксанти. Дівчинка упевнено вела мене крізь цей строкатий живий лабіринт. Ми обігнули одну будівлю, відтак другу, навскоси перетнули широку галявину-квітник. Над нами була тайга в яскравих осінніх шатах — блідо-зелені, майже прозорі модрини, величезні волохаті кедри, оранжеві берези, золотисті тополі, яскраво-червоні осики. А навколо — буйний килим осінніх квітів, акуратні, посипані піском доріжки, різноколірні будиночки селища.
Місцями крони дерев розступалися, й високо в блідо-блакитному небі — опівдні вітер прогнав хмари — блищали нитки дротів, підвішені на високих ажурних щоглах. Промені неяскравого сонця пробивалися крізь осіннє листя й примушували спалахувати різнобарвними вогниками зелені й рожеві шибки на верандах. Було дуже тихо. Лише ледь чутно шелестіло опале листя під легкими кроками Ксанти. Пахло осіннім лісом. Це був дивовижний запах гіркуватої свіжості, прілого листя, грибів та хвої і ще чогось майже невловимого, але дивно знайомого й бентежного…
Ми все йшли і йшли… І мені вже почало здаватися, що немає ніякої Паужетки, немає старої геотермальної станції. Я в заповідному казковому лісі свого дитинства. Маленька лісова фея веде мене кудись… Чи не однаково куди… Зараз ми зустрінемо доброго чарівника й почнуться дива…
Чарівника ми не зустріли, але дива почалися відразу, тільки-но ми з Ксантою опинилися на невеликому майдані, розташованому, ймовірно, в самому центрі селища. Майдан був вимощений квадратними плитами рожевого туфу. Плити не прилягали щільно одна до одної, і між ними всюди пробивався яскраво-зелений мох. Це був дивовижний геометричний візерунок, витканий із сітки живої зелені й квадратів теплого рожевого каменю. Посеред майдану знаходився круглий басейн, викладений червонуватим мармуром. Раніше тут був водограй, але тепер він не діяв — і басейн був порожній. За водограєм височів пам’ятник із сірого граніту: худорлява, ледь сутула постать у крислатому капелюсі й високих чоботях, вузьке обличчя з клинцюватою борідкою, в лівій руці — геологічний молоток. Я відразу упізнав його. Я бачив його живим на старовинних світлинах. У минулому столітті його називали «батьком вулканології» — створеної ним науки про діючі вулкани. Звісно, він завоював право стояти тут, біля підніжжя вулкана, який він змусив служити людям. Але тепер… Хіба не іронія долі: вічно стояти в покинутому людьми поселенні. Що каже випадковим відвідувачам цих місць його ім’я, викарбуване на полірованому граніті?..
— Ти знаєш, хто це? — тихо спитав я Ксанту.
Дівчинка підняла на мене здивовані очі:
— Звісно. Це мій прапрапрадідусь. Тато казав, що він, — Ксанта вказала на пам’ятник, — першим почав вивчати камчатські вулкани. І він умовив своїх ровесників побудувати тут селище і вулканічну електростанцію.
— Ого, — сказав я.
Я відчув, що належало щось сказати.
— Щодня ми приносимо йому свіжі квіти, — продовжувала Ксанта. — Мама розповідала, що прапрапрадідусь дуже любив квіти…
— То, значить, твої тато й мама також живуть у селищі біля моря?
— Що ви! У селищі біля моря живуть лише діти, ну і, звісно, наші вихователі. Сріблястий Лебідь — дитяче селище. А моя мама працює в Петропавловську. Вона геолог, як і прапрапрадідусь і прадідусь. Тато теж геолог. Але зараз він у відрядженні, там, — Ксанта підняла пальчик угору. — Увечері буде видно, я вам покажу. Він на Місяці. Вивчає там вулкани. Він обіцяв мені привезти місячні камені…