Речовина й антиречовина в одній планетній системі. Як мало ще ми знаємо!
«Ех, Рею, Рею, дорого ж ти заплатив за твоє останнє відкриття. І ти, Електронний Мудраку, що увібрав у себе майже весь досвід земної науки! Випромінювання небезпеки — ти його правильно визначив, але недооцінив… Не вистачило одного, найостаннішого кроку… Я ще не знаю, що обіцяє людям твоє сьогоднішнє трагічне відкриття, Рею. Багато надій воно перекреслило, але в далекому майбутньому, коли Людина зуміє впоратися з антиречовиною, тоді, далебі, Рею, тебе назвуть «першим серед перших», — так думав Стів, а планетоліт МП-112 ніс його до Ганімеда.
Переклад В. Геника
Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.
ЕСТАФЕТА РОЗУМУ
Науково-фантастична повість
Відлітали з Марса марсіани
В невідоме, в зовсім інший світ,
І не в казці, не в оповіданні…
Десь мільйонів двісті тому літ…
Кирило прилетів на станцію «Марс-1» із п’ятою зміною. Тривалість марсівлі — рік Марса — два земних із хвостиком. І півроку на дорогу туди й назад. Два з половиною роки далеко від Землі…
Сідаючи у всюдихід, він знову подумав про це. Всюдихід називався «Черепашкою». Так було написано білою фарбою на подовженому блакитному корпусі, який спирався на шість колінчастих, озутих у гусениці ніг. Кирило вже встиг помітити, що конструктори й монтажники віддавали перевагу тут яскраво-блакитним кольорам. Можливо, тому, що нагадували про земне небо, а найпевніше тому, що різко виділялися на тлі іржавого забарвлення ґрунту, скель, осипів. Тут навіть денне небо було червонувато-оранжевим. Пил, здійнятий ураганами, ніколи не встигав осісти.
М’яко перебираючи шістьма ногами, «Черепашка» неквапливо бігла від космодрому, де опустився «Вітер часу», до станції. Їхали навпростець по іржаво-бурій кам’янистій поверхні, повіспленій невеликими плоскими кратерами. Правобіч то з’являлося, то зникало за ближніми узвишшями фіолетово-червоне урвище. Лівобіч кам’яниста рівнина тягнулася на північ і тонула в червонуватій запорошеній імлі.
У всюдиході їх було четверо — всі в легких блакитних скафандрах із круглими прозорими шоломами. Пасажири розташувалися попереду. Решту просторої кабіни займав багаж — їх особистий, привезений із Землі, і експедиційний. Трьом належало змінити частину персоналу станції — тих, хто повертався з «Вітром часу» на Землю. Четвертий — він вів усюдихід — залишався тут на другий термін. Це був кремезний здоровило з коричневим від засмаги обличчям і блакитними очима. Шапка кучерявого рудого волосся заповнювала весь вільний простір шолома. Вона нагадувала німб — обов’язковий атрибут екстрасенсів, а ще — «святих», як їх колись зображали на старих картинах та іконах. Водія звали Мак, імовірно Максим, але він сказав просто «Мак», коли знайомився.
Кирило знав, що у складі зміни чотирнадцять чоловік, причому кожен суміщає декілька професій. У попередній зміні, з якої десятеро через тиждень покинуть Марс, були два Максими — один лікар, геолог-планетолог і художник, другий — астрофізик, енергетик і радист далекого зв’язку. Ким був цей Мак, Кирило не встиг запитати, тому що при завантаженні всюдихода довелося без кінця відповідати на питання про земні новини і справи.
Мак перестав розпитувати всього кілька хвилин тому, зосередившись на управлінні «Черепашкою». Закусивши губу, він лавірував між скупченнями кам’яних брил і за якимись лише йому відомими ознаками вибирав найбільш оптимальний варіант шляху. «Черепашка» бігла, не зменшуючи швидкості, однак погойдувалася в різних напрямках усе відчутніше.
— Далі дорога трохи гірша, — відзначив Мак, уважно дивлячись уперед, — але ми виграємо кілометрів сорок.
Кирило здивувався.
— Здається, від космодрому до Бази всього сорок кілометрів. Я читав у звіті…
— Було, — відгукнувся Мак, — але вас посадили на запасному — у східній частині рівнини Офір. Звідси до бази двісті з гаком, якщо по прямій.