— Живий він? — мимоволі вихопилося в Кирила.
І немов у відповідь на це питання вії людини, що лежала в «саркофазі», здригнулися, відкривши безбарвні порожні очі.
— Майже повний параліч, зі втратою мови, — сказав Морстон. — Стан важкий… Не знаю, чи вдасться його доставити на Землю живим. Але це єдиний шанс… Ми нічого не могли вдіяти.
Мак поклав руку на край «саркофага».
— Його медичну карту ви привезли?
— Вона у мене, — Морстон поплескав по зовнішній кишені скафандра. — А ось Гіббі тягне і його особисті речі.
— Особисті речі? — здивувався Кирило. — Навіщо? На кораблі його забезпечать усім необхідним.
— Це його власність, — заперечив Морстон. — Не залишати ж тут. Йому щось може знадобитися.
Кинувши погляд на «саркофаг», Кирило подумав, що навряд чи цьому хлопцю колись щось знадобиться.
Підійшов Гіббі, волочучи здоровенний зоряно-смугастий мішок із застібками-«блискавками», замкнутими на маленькі бронзові колодочки. Темна шкіра й кучеряве чорне волосся не залишали сумнівів у його походженні. Не кажучи ані слова, Гіббі втиснув принесений мішок на нижню платформу візка під «саркофаг», заліз на маленький майданчик у передній частині візка і ввімкнув двигун. Візок поволі рушив по червонуватому щебенистому ґрунту до «Вітру часу», що височів неподалік. Кирило, Мак і двоє американців пішли слідом. Четвертий американець залишився біля планетольота.
Йшли поволі в понурому мовчанні. Кирило подумав, що їхня процесія нагадує старовинний жалобний кортеж. Намагаючись позбутися гнітючих думок, він звернувся до американця в димчастих окулярах, який крокував поряд:
— Цей ваш товариш, там, — Кирило кивнув на «саркофаг», — ким він був за фахом?
— Енріке?.. Астрофізик, фахівець із космічного проміння…
— А що, власне, з ним трапилося? — запитав Мак.
Американець зітхнув:
— Ніхто з нас до ладу не знає. Захворів… потім стало гірше, відтак раптом параліч…
— Раптом? — перепитав Мак.
— Тут усе детально написано, — втрутився Морстон, знову поплескавши по кишені свого скафандра. — З чого почалося, як лікували. Ваш лікар розбереться. А що з ним далі робити, ніхто з нас не знає.
— Я також лікар, — відзначив Мак.
— О! — вигукнув Морстон. — Це чудово. А ваша спеціальність?
— Терапевт…
— Чудово, — повторив Морстон, уже без особливої переконаності, — втім, мені здається, тут потрібен психіатр.
— Чому ви так гадаєте?
— Бачте… — Морстон зам’явся. — Загалом, він був… із химерами. А потім почалися галюцинації…
— У чому вони проявлялися?
— У чому?.. Та так, різне… У його карті написано… Ось, може, Фред скаже, — Морстон кивнув у бік свого товариша в димчастих окулярах, — він жив з Енріке.
— Ні, спочатку він був, як усі, — заперечив Фред, — химери у нього з’явилося значно пізніше. Мені здається, з химер усе й почалося. Він дуже багато працював. Не щадив себе… Сильна перевтома, надрив, специфіка тутешніх умов. Мозок не витримав… Щось там у нього «від’єдналося», і ось результат… Після півторарічного перебування тут ми всі з химерами…
— Але ви проходили на Землі ретельну перевірку, відбір, — відзначив Кирило.
— Проходили, — погодився Фред, — але чи так вона багато означає? Метал також перевіряють, перш ніж з нього побудують космічний корабель. Яких лише перевірок не придумали… А скільки аварій у космосі трапилося саме через утому металу. А людина? Я чув, у вас у цю зміну також один схибнувся.
— Так, справді, — кивнув Мак, — одного відправляємо хворим. І, мені здається, симптоми схожі, хоча у нашого товариша стан не такий важкий. Саме схожість симптомів змусила мене звернутися до вас із питаннями.
— Тут усе детально написано. — Морстон дістав із кишені скафандра великий пластиковий конверт. — Я вручу його вашому медикові на кораблі.
— Перед відльотом перевірялися суто зовнішні параметри розумової діяльності, — сказав Фред, — швидкість вирішення завдань, число допущених помилок, показники психофізіологічної напруги: частота пульсу, дані електрокардіограм, енцефалографії й ще багато що. У певних межах за цими параметрами можна судити, чи достатня потужність мозку кожного з нас для охоплення і переробки відомостей, що надходять із приладових панелей і навіть із довкілля. Але чи можна за цими суто зовнішніми проявами судити, що насправді відбувається в мозку людини, яка вирішує те чи інше оперативне завдання або проблему? Де межа інформаційної ємності мозку, межа допустимих навантажень, межа міцності як біологічної конструкції? Ніхто цього не знає…