Куди подівся відбитий зразок?
Очі вже сліпнуть від яскравого світла, блиску скель. А поряд непроглядна чорнота тіней. Світло й пітьма, і зяючі тріщини під ногами. Може, камінь потрапив у одну з тріщин?
Ні! Ось він… Нарешті!
Я відчував, що мій час закінчується. Пронизливий холод уже сковував рухи.
Підхопивши шматок каменю, я кинувся до рятівного отвору люка. Підбігаючи до «Атланта», встиг розгледіти, що сигароподібний корпус ракети привалився до невеликого залому. Далі за заломом угадувалася западина чи урвище, але там усе тонуло в мороці. Промені сонця ще не проникли туди. Мені дуже кортіло глянути, що знаходиться там, за цим заломом, але я відчував, що ще кілька секунд — і вже не зможу рухатися. Притискаючи до грудей камінь, пірнув у люк, увімкнув апарат продування тамбура. Не дочекавшись кінця продування, відсунув двері, що вели в коридор, квапливо скинув крижану тканину скафандра. Відчуття теплоти майже знесилило. Я лежав на підлозі коридору, упиваючись навколишнім теплом.
Відпочивши, почав розтирати руки й ноги, закляклі від холоду. Здається, обійшлося без серйозного обмороження, але було ясно, що легкий скафандр не склав іспиту. Я пробув зовні всього біля хвилини.
Перевіривши, чи добре зачинені двері в тамбур — останній щит, що затуляв мене від холоду й порожнечі, я почав розглядати принесений зразок. Без сумніву, це була застигла лава якогось невідомого на Землі виду. В лупу вдалося розгледіти дрібні блискучі кристали у щільній склоподібній масі. Що це були за кристали?.. Невже алмази?
Перший зразок місячної лави, що потрапив до моїх рук, нічим не нагадував базальти — найбільш поширені лави Землі. Я розшукав шматочок земного базальту, видобутий із глибокої свердловини на дні Тихого океану. Цю частинку Землі професор Джеферсон змусив нас прихопити з собою «на щастя», як сувенір. Ось вони лежать тепер поряд на столі — чорна пузирчаста лава Землі і ясно-зелена, блискуча, склоподібна лава Місяця. Що у них спільного, і що їх відрізняє? Щоб відповісти на це питання і на тисячі інших питань, треба одягнути важкий вихідний скафандр і вирушити в невідомий світ, що лежить за сталевими стінами «Атланта».
6 травня (вечір)
Сейсмічні поштовхи більше не повторювалися… Цілий день я був зайнятий підготовкою першого місячного маршруту. Вранішня вилазка позбавила мене приблизно однієї п’ятої запасу повітря.
Строго кажучи, є два шляхи. Перший — не покидати «Атланта», задраїти люки й чекати прильоту Кросбі. Із запасом повітря, що залишився, ймовірно, вдалося б протягнути до середини червня. Другий шлях — зробити два чи, можливо, навіть три виходи в місячний світ. У цьому випадку повітря вистачить лише до кінця цього місячного дня, тобто до вісімнадцятого-дев’ятнадцятого травня. Втім, із двох можливих розв’язків цього рівняння лише один має сенс. Другий — безглуздий. Тому завтра вирушаю в перший маршрут. Я вже ретельно продумав план. Обстежу найближчі околиці того місця, де зараз лежить «Атлант». Спробую знайти пункт примісячення і встановити причини аварії. Деякі думки з цього приводу в мене вже є, але їх необхідно перевірити. Візьму проби газів, які виділяються з тріщин плато. Можливо, пощастить — і зможу спостерігати місяцетрус. Бортовий журнал залишаю у своїй кабіні на випадок, якщо не повернуся.
7 травня, 7 год. ранку
Йду… Зі мною запас повітря на двадцять п’ять земних годин. Любий Кросбі, якщо не прийду до 8 год. ранку 8 травня, не шукай… Тут у тебе буде безліч важливіших справ…
НА ЗЕМЛІ
Генерал Першинг роздратовано постукав кінчиками лакованих нігтів по склу широкого столу.
— Професор Джеферсон? Гм… Ну гаразд. Передайте, що я… Із задоволенням… побалакаю з ним… Так-так, у себе в кабінеті.
Генерал зосереджено потер повні рожеві щоки і відклав телефонну слухавку.
Двері кабінету розчинилися.
— Шановний генерале, — уривчастим голосом почав ще з порогу професор Джеферсон. — Я просто не вірю вухам, я…
— Доброго ранку, любий професоре, — перебив Першинг, зустрічаючи гостя на середині свого величезного кабінету. — Радий вас бачити…