— Певна річ, — знову підтвердив Бардов, погладжуючи бороду.
— На жаль, наші друзі завтра покидають нас, — продовжував Джікс, — тому розділимо матеріал зараз. Давайте терези, Гіббі.
Мовчазний Гіббі поставив на стіл аптекарські терези і під уважним поглядом Джікса розділив уміст картонної коробочки на дві рівні наважки. Одну Джікс пересипав у сіру металеву коробочку і вручив Бардову, другу сховав у сейф.
— Ваша коробка свинцева, — пояснив Джікс, — але це про всяк випадок. Доти, поки на вміщені тут крупинки не впадуть прямі сонячні промені, вони нейтральні і, вочевидь, нешкідливі для людини.
— В усякому разі не випромінюють нічого, що ми вміємо фіксувати, — додав Фред.
— Ймовірно, дещо залежить від індивідуальних особливостей людського мозку, — відзначив Кирило. — Один з ваших хворих учора розповів мені, що в нього з’являвся дивний неспокій і навіть щось схоже на галюцинації, коли він довго дивився на ці уламки в закритому приміщенні.
— У кого? — насторожився Грідлі.
— Його звуть Джері.
— А, — кивнув Джікс. — Джером Гібсон — наш хімік. Він намагався встановити склад і структуру цієї речовини, але з’ясував лише їх надзвичайну складність. На жаль, Джером натура вельми емоційна, і ці його… відчуття… Вони дуже суб’єктивні, колего.
— Звичайно, — погодився Кирило, — тому я й згадав про індивідуальні властивості. Їх слід мати на увазі. До речі, стан Джерома в останні дні помітно покращав…
— Лікування, запропоноване вами і колегою Максимом, допомогло всім без винятку, — вклонився Джікс, — я і ми всі безмежно вдячні й тепер оптимістичніше дивимося вперед…
— Проте милуванням тутешніми фантомами, якщо вони знову з’являться, не зловживайте, — порадив Бардов. — У нас кажуть: береженого бог береже.
— У нас також, — усміхнувся Джікс. — А ще: помилки добре вчать.
У Кирила раптом зарябило в очах. Він примружився, а коли знову розплющив очі, над столом кают-компанії поволі пропливали напівпрозорі людиноподібні постаті у райдужному розмаяному вбранні. Невіл Джікс щось говорив, вочевидь відповідаючи Бардову. Сенс його слів не доходив до свідомості. Кирило зупиненим поглядом вдивлявся у дивні видива. А вони все пливли — поволі, безшумно, мов туман над земними болотами в тихі осінні вечори. Непокоїла все дужче якась думка, але сенс її вислизав від свідомості. Нарешті Кирило збагнув, про що думає, — чи бачать це решта?
Тієї ж миті видиво зникло. До слуху долинули слова Джікса.
— Звісно, ми зробимо все, що в наших силах, і регулярно повідомлятимемо…
Насторожений погляд Кирила пробіг по обличчях присутніх: ввічлива байдужість, утома…
Шефуня, підперши долонею масивну голову, слухав Джікса.
Здається, ніхто не бачив. Лише він сам… Але тоді, що це таке?.. Кирило закусив губу. Може, і в нього починається?.. Може, це заразливо? Він знову поглянув туди, де щойно бачив це, і тут помітив, що за ним уважно спостерігає Геворг.
Вони повернулися до себе на станцію «Марс-1» наступного дня. Металеву коробочку з крупинками загадкового кристала шефуня передав Геворгу.
— Спробуйте воскресити фантом, — сказав він, погладжуючи бороду, — з граничною обережністю, звісно, з повним дотриманням особистої безпеки.
— Якщо тут не липа, — усміхнувся Геворг.
— Не вірите їм?
— Ні…
— І все-таки — гранична обережність… А від вас, колего, — шефуня обернувся до Кирила, — через тиждень чекаю пропозиції і програму.
Минуло чотири дні. Геворг загадково мовчав. На прямі питання відповідав скептичною посмішкою й порадою — «потерпіти трохи». Відтак він зник на добу.
Кирило і Мак обговорювали складений Кирилом проект програми, коли у двері кабіни голосно постукали.
— Прошу! — крикнув Кирило.
Двері відчинилися. На порозі постав Геворг.
— Я тільки-но з Копрата, — оголосив він, заходячи. — Думаю закінчувати комедію…
Він кинув на списані аркуші паперу, що лежали на столі, сіру металеву коробочку…
— Чому не попередив, що їдеш у Копрат, — обурився Кирило. — Я б поїхав з тобою.
— Ні до чого! Це липа, — Геворг показав на коробочку. — Якийсь тутешній мінерал…
— Ти був і в тій печері? — запитав Мак.
— Був. Пробував навіть там. Випробував за ці дні всі можливі варіанти, позаяк погода стоїть сонячна. Все дурниці! Вони нас убрали в шори.
— Але з якою метою?
— Якби я знав…
— А склад цієї речовини? — Кирило узяв двома пальцями коробочку і обережно струсив її.
— Склад, склад… — худе коричневе обличчя Геворга скривила судома, — за фізичними властивостях це кварц. Кожен підтвердить. Хімічним складом я не займався. Не моя справа.