— Пам’ятаєш золотого метелика? — запитав Мумі-троль.
Хропка кивнула головою, втомлена й щаслива.
Вдалині в промінні вечірнього сонця мерехтів і мінився безлюдний острів.
— Я оце собі думаю: що ми зробимо з Хропиковим золотом? — сказав Мумрик-Нюхайлик.
— Обкладемо ним грядки, щоб гарно було, — відповіла Мумі-мама. — Звичайно, тільки більшими шматками, бо малі, здається, ні на що не придатні.
Всі замовкли й дивилися, як сонце пірнуло в море і барви поблякли, змінившись на сині й фіалкові. А «Шукач пригод», повільно погойдуючись, плив додому.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
Наприкінці липня в долині Мумі запанувала страшна спека. Жодна пташка не зважувалась випурхнути з гілля. Дерева були втомлені й закурені, струмок висох і тік через прив’ялі луки рудий, міленький. Вода в диво-капелюсі (його помилували й поставили на столику під дзеркалом) не встигала ставати соком, бо її випивали.
День у день сонце світило, припікало в долину, мов багаття, сховане за пагорбами. Всі плазуни поховалися в свої прохолодні нори, а пташки замовкли. Друзі Мумі-троля від спеки стали роздратовані й сварилися між собою.
— Мамо, — попросив Мумі-троль, — придумайте нам якусь роботу! Бо ми тільки сваримося. Та ще й ця спека!
— Так, синку, — сказала Мумі-мама. — Я вже помітила. І хотіла б вас хоч на трохи спекатися. Чи не могли б ви на кілька днів перебратися в печеру? Там прохолодніше, ви б собі хлюпалися в морі і бавилися цілий день, як хотіли.
— І спали б там? — спитав Мумі-троль.
— Авжеж! — відповіла мама. — І не приходьте, поки знову не повеселішаєте.
Страх як цікаво було поселитися в печері по-справжньому! Посередині вони поставили гасову лампу. Кожен викопав собі в піску ямку, якраз на своє тіло, й постелив постіль. Харчі поділено на шість однакових пайок. У них був пудинг з родзинками, гарбузова каша, банани, м’ятні коржики, кукурудзяні качани та ще пиріжки на сніданок.
Надвечір знявся легенький вітер і подув над порожнім морським берегом. Червоне призахідне сонце сповнювало печеру теплими барвами. Мумрик-Нюхайлик грав своїх вечірніх пісень. Хропка поклала кучеряву голову Мумі-тролеві на коліна.
Всі були в найкращому гуморі після пудинга з родзинками. Вони дивилися, як на море налягає присмерк, і всім було трошки лячно.
— Це я знайшов колись печеру, — нагадав Пхик.
І ніхто йому не сказав, що вже чув про це сотні разів.
— Ви не боїтесь почути щось страшне? — запитав Мумрик-Нюхайлик і засвітив лампу.
— Яке страшне? — поцікавився Гемуль.
— Десь таке, як звідси до дверей, або трохи довше, коли це тобі щось пояснює, — відповів Мумрик-Нюхайлик.
— Ні, не пояснює, навпаки, — сказав Гемуль. — Оповідай, а я скажу тобі, як почну боятися.
— Гаразд, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — Зараз ви почуєте історію, яку мені оповідала стара Гафса, коли я був малий.
На краю світу стоїть височенна гора, чорна, мов сажа, і гладенька, мов шовк. Узбіччя її спадають стрімко в безодню, а навколо шпилів пливуть хмари. А вгорі, на самій вершині, стоїть Чарівникова хатка. Ось яка. — І Мумрик-Нюхайлик намалював на піску хатку.
— Як, без вікон? — запитав Пхик.
— Еге ж, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — І без дверей також, бо Чарівник залітає до своєї хатки згори на чорній пантері. А ночами він їздить по світу і збирає у свій плащ рубіни.
— Що ти кажеш? — вигукнув Пхик, нашорошивши вуха. — Рубіни? Як же він їх дістає?
— Чарівник може обертатися на кого завгодно, — пояснив Мумрик-Нюхайлик. — Може залізти в землю, навіть спуститися на морське дно, де лежать сховані скарби.
— А що він робить з такою силою самоцвітів? — заздрісно запитав Пхик.
— Нічого. Тільки збирає їх. Десь так, як Гемуль рослини.
— Ти щось казав? — спитав Гемуль, прокинувшись у своїй піщаній ямці.
— Я розповідаю, що Чарівник має повну хату рубінів, — пояснив Мумрик-Нюхайлик. — Вони в нього лежать купами на підлозі і повтикувані в стіни, мов очі диких звірів. У Чарівниковій хаті немає даху, і хмари, що пливуть над нею, стають червоні, наче кров, від блиску рубінів. Очі в Чарівника також червоні і блищать у темряві.
— Я скоро почну боятися, — сказав Гемуль. — Будь ласка, розповідай обережно!
— Який той Чарівник щасливий! — зітхнув Пхик.